Початок кінця президента Зеленського

Бо є владні повноваження, розписані Конституцією, а є можливість ці владні повноваження здійснювати. Оце останнє президент втратив назавжди. Чинна Конституція, яка зменшила повноваження президента на користь прем'єра у 2004 році, створила ситуацію за якої реальна влада президента зберігається за умови, якщо прем'єром є лояльна до нього людина. Якщо ж ця людина лояльна до Ахметова, то реальної влади у президента немає.

73 відсотки проголосували за Зеленського, а реальну владу дістав пан Ахметов. Бо, згідно з Конституцією, президент призначає тільки трьох високопосадовців: міністра оборони, голову СБУ та міністра закордонних справ. Решту міністрів призначає прем'єр, який ще вчора хотів подавати воду до Криму, а сьогодні милостиво залишив це питання на розсуд президента, оскільки це стосується президентських міністрів.

Такими заявами прем'єр Шмигаль дає зрозуміти, що його владні повноваження не менші за президентські. На жаль, Конституція на його боці.

Як сталося, що президент так швидко позбувся реальної влади? Через те, що цього разу Аман переміг Мордехая.

Для тих, хто не в курсі, нагадаю історію зі Старого Завіту.

У 356 році до різдва Христова персидський цар Ахашверош дав наказ побити євреїв у всіх 127 провінціях, що йому належали, а потім змінив свою думку. Оскільки царі не міняють свої накази, то цар видав новий наказ, яким дозволив євреям оборонятися.

Так сталося тому, що Мордехай, опальний міністр царя, переміг міністра-фаворита Амана.

За тих часів вміння читати, писати і рахувати було рідкісним. А в євреїв всі особи чоловічої статі в обов'язковому порядку мали ці навички.

Це було величезною перевагою, коли йдеться про організацію роботи податкової служби. Оскільки в Мордехая були у підпорядкуванні тисячі письменних людей, він міг для царя Ахашвероша організувати збір податків по всіх провінціях.

Старий завіт не вказує, чому Мордехай опинився в опалі. Можна припустити, що причина була банальною. Грошей завжди бракує, навіть царям. І цар вирішив, що Мордехай збирає недостатньо податків, а Аман обіцяв збирати більше. Святе письмо не вказує, якими аргументами Мордехай вмовив царя змінити своє рішення.

Також можна припустити, що зробив це простою арифметикою. Він показав царю, що в Амана не вистачить письменних людей, щоби надіслати у всі 127 держав, і тому замість збільшення надходжень до його бюджету буде повний хаос. Цар був розумним. Тому став на бік Мордехая і відсторонив Амана.

У виставі, що відбувалася на Банковій, роль Мордехая грав Андрій Богдан. Цар його вигнав і наразі роль короля Ліра за трагедією Шекспіра може бути наступним перфомансом президента Зеленського.

Президент Кучма свого часу роздав державне майно кільком кланам, за що майбутні історіографи України згадають його ще не раз «незлим, тихим словом».

Але президент Кучма був достатньо розумним, щоби усвідомлювати, що зможе зберегти владу тільки якщо між кланами буде існувати рівновага. Інакше клан, який отримає перемогу, не буде зважати і на нього.

Президент Кучма ніколи би не звільнив Андрія Богдана, бо усвідомлював, що Коломойський є природною противагою впливу Ахметова. При цьому немає значення, як персонально Кучма ставився би до Богдана чи Коломойського. Головне, не втратити можливість самому вирішувати спірні питання між кланами.

Коли Андрій Богдан йшов з посади, він скликав співробітників і сказав: «Тепер кожен сам за себе». Це означало початок кінця влади президента.

Бо Коломойський, хоча йому це і не вигідно, теж може домовитися з Ахметовим на певних умовах. Щоби зберегти зі свого майна те, що іще можна зберегти.

На відміну від Ахметова, Коломойський є людиною «несистемною» в Україні. Майже як президент Трамп в Америці. Він не належав до української «системи». До неї належали лише ті, кому дозволили приватизувати цілі галузі індустрії. Коломойський став на ноги самостійно, без підтримки державного ресурсу. Це вже пізніше він став співвласником «Укрнафти». Та й то як міноритарний акціонер.

Цей «несистемний» олігарх ризикував, коли у 2014 році очолив у Дніпрі спротив плану «Новоросія». Звісно, на кону був його кременчуцький нафтопереробний завод. Але завдяки його зусиллям, українська армія виграла час. Тому українська армія контролює наразі території від Одеси до Харкова. Інакше, з великою вірогідністю, там би стояли російські війська.

Ахметов продовжував збагачуватися, а Коломойський втратив значну частину свого майна. Звісно, ніхто плакати з цього приводу не буде. Але є у цьому несправедливість, що може відгукнутися пізніше, коли Росія повернеться до плану «Новоросія». Несистемні олігархи, та й просто багаті люди, подумають сто разів перед тим, як стати на бік державного суверенітету.

Головна проблема державного бюджету України у тому, що системні олігархи так і не навчилися вести бізнес, не спираючись на дотації з бюджету. Зокрема, вугільні субсидії, митні пільги та підвищені тарифи «зеленої енергетики» знекровлюють бюджет. Звісно, енергетика — не єдина галузь, від якої потерпає бюджет, але значна.

Коломойський свідомо чи несвідомо підходив до ідеї очолити уряд з метою впорядкування бюджету. Для цього постійно був у медійному полі, роздаючи інтерв'ю. Він казав розумні речі про необхідність збільшення надходжень від ренти і зменшення вугільних субсидій, а також інших заходів для оздоровлення державного бюджету.

Але спочатку треба було врегулювати його конфлікт з урядом, який виник через Приватбанк.

Це складний конфлікт, але не вища математика. Слід було визнати всім сторонам, що 1 гривня, за яку уряд купив Приватбанк, це не його реальна ціна на момент націоналізації, а одна з можливих юридичних форм оформлення угоди. Реальна ціна — це та, за якою уряд може продати банк у приватні руки. Бо з самого початку уряд брав банк з метою продати його, коли мине криза. Криза полягала у тому, що люди знімали гроші з депозитів, бо боялися банкрутства банку. Так, уряд припинив «набіг» на банк, бо довіра до держави ще була великою. Але якщо зараз уряд розраховує продати банк за 10 мільярдів доларів, то і тоді він коштував не 1 гривню. Президент Зеленський мав би не слухати байки про вимоги МВФ щодо Привату, а підштовхнути всі сторони до угоди. Для цього не потрібно було навіть 100 днів.

Ось що реально написав МВФ після відвідин Києва у вересні 2019 року:

«Зростання (економіки) стримується слабким бізнес-середовищем — із недоліками у законодавчій базі, всеохопною корупцією та великою частиною економіки, де домінують неефективні державні підприємства чи олігархи, що стримує конкуренцію та інвестиції».

Чи випливає з цього, що транш не дали через Приватбанк? Скидається, що ні. Призначенням пана Шмигаля прем'єром зберігаються всі ті дотації та преференції, що мала енергетика, і які обтяжували бюджет.

Чи дає це підстави змінити негативне ставлення МВФ?

Навряд чи. А от підвищення тарифів на електроенергію, як для промисловості, так і для домогосподарств, дуже ймовірно.