Між Росією та Сирією. У яку гру грає Ердоган?

Ймовірність прямого бойового зіткнення між Туреччиною та Росією є. Проте Туреччина, як на мене, намагатиметься уникнути цього, бо перед нею не стоїть мета розбити Росію чи вчудити щось з Путіним, а отримати стратегічну перевагу чи не допустити серйозного провалу в Сирії.

Причому, я сказав би, що, в першу чергу, все ж не допустити провалу. Турецька політика значною мірою виявилась зав’язаною на Сирії. Пряме втручання у цю війну, окупація частини Сирії, початок переговорного процесу з росіянами, іранцями — все це завело Туреччину в ситуацію, коли вона не має очевидної стратегії в цьому конфлікті.

І проблема не в Ідлібі. Просто у разі поразки Туреччини Ердогану та правлячій партії виставлять великий рахунок за всю цю доктрину, бо хтось же має відповідати за її провал. А доктрина невипадкова, і виникла з уявлень Ердогана про світ і процеси, які там відбуваються. Тож зрозуміло, що турецький президент хоче уникнути цього головного болю. Та коли ви вже в стратегічній грі, то ваше головне завдання — у ній лишитися, а там, у майбутньому, може і виграти. Тобто у вас мають залишатися опції: ви маєте якимсь чином враховувати інтереси інших гравців, але і самому залишатися серед них. Цим і займається Ердоган.

У форматі стратегічної гри президент Туреччини визначає країни, які не просто присутні на території Сирії, ось як США, а чітко артикулюють свій інтерес. Бо ж американці не артикулюють, вони постійно перебувають у невизначеності: то йдуть з Сирії, то ще трохи залишаються. Тоді як іранці та росіяни мають позицію, чітко артикульований інтерес. У рамках цього інтересу Ердоган і побудував свою політику, реалізацію як мінімум двох ключових моментів.

Перший — недопущення нової хвилі біженців до Туреччини, всередині якої вони породжують купу проблем з економікою, злочинністю тощо. А другий момент пов’язаний з курдами. Як гарантувати безпеку своїх південних кордонів у зв’язку з тим, що курди посилилися, і тепер вони не просто населення, а мають свої збройні загони, досвід і тому подібне.

Звісно, є ще різні сентименти, туркомани та багато інших речей, які гріють душу, проте ключовими є саме перші два завдання. У їх рамках турки і вибудували стратегію взаємодії з Росією, за якої Ідліб би залишився анклавом, зоною деескалації. Чи розумів Ердоган, що рано чи пізно це все закінчиться, і щойно будуть знищені інші анклави, як прийде час Ідлібу? Думаю, розумів. Та коли ти вже починаєш гратися у цю гру, маєш зобов’язання, підписав угоду-другу, то вже не можеш просто взяти і зіскочити — лише грати за правилами, поки гра ще триває.

Нині Башар Асад побачив, що разом із союзниками зміцнився настільки, що може почати військову операцію зі серйозного витіснення повстанських підрозділів з Ідлібу, і можна не зважати на турків. Так останні опинились у ситуації, коли запевнення вже не проходять, і треба відповідати чимось іншим, більшим. А це означає ескалація. За таких умов і проксі не працюють. Бо якщо до посилення напруги вони себе почувають нормально, то за самої ескалації вже воювати не хочуть — кидають зброю і тікають, або ж відступають. Тим паче, коли в гру підключається сильний і готовий на дії гравець.

Ердоган ніяк не може покинути це все, бо, зрештою, підняв у Туреччині надто високу планку. Цінності туркоманів, історія боротьби, бідне населення — все це частина його риторики, від якої просто так не відмовитись. Звісно, турецький президент може якось донести своєму електорату, що ось він домовляється з Путіним, але насправді, мовляв, хоче його перехитрити. Та в умовах ескалації така риторика не спрацьовує. Тут уже треба щось заспокійливе для людей: мовляв, дамо відповідь, зробимо все, щоб покарати агресора, вбивць. У Ердогана немає якихось серйозних альтернатив. Натомість він серйозно побив горщики з Америкою, Європою, НАТО. Та ще й ці його недолугі інтриги з Москвою, ракетами, літаками. Такі відносини — це частина торгів. З одного боку — політичні рішення, з іншого — зайві преференції, можливість отримати грубі гроші, і все воно мало би начебто працювати, але ось з росіянами не працює.

Натомість відкрити біженцям шлях у Європу — це хороша ідея, тобто підкупляє своєю новизною. Та проблема в тому, що уже раз Ердоган біженців використав, і всі ми знаємо наслідки — хвиля ксенофобії, прихід до влади правих партій. Європа тоді страшенно перелякалась. А зараз, на тлі коронавірусу і ще однієї хвилі біженців, прийде криза, до якої ніхто не готовий. Тому біженці — це аргумент. Але Туреччина може використати їх як один патрон, випустивши як зброю проти Європи, але потім відповідатимуть і європейці, і турки, і всі. Те, що ця ситуація призведе до ескалації на європейських кордонах — вже очевидно. Але це і гуманітарна катастрофа також: європейці бачать, що Туреччина спеціально організовує автобуси, щоб перекидати біженців.

Так, Ердоган шантажує Європу. І він завжди це робив. Просто Європа робила вигляд, що все це її не стосується, і відбувається десь там, далеко, а Ердоган поганий, порушує права людини і як би воно так зробити, щоб Туреччину не бачити і про неї менше говорити — до слова, як і про Україну.

Хтозна, чи стане ця стратегія з біженцями ефективною. Я не знаю, як може відреагувати Європа, а що ще менш прогнозоване, так це реакція Трампа. Ескалація триває, і далі вже нікуди. Питання тільки в тому, на чому зупиняться. Розмірковуючи про це все, ми повинні розуміти, що є цілі, є інтереси, а є ресурси. Причому, останні можуть бути не лише матеріальні. Чому зараз Туреччина звертається до НАТО і просить консультацій? Тому що це також ресурс. Якщо вона заручається підтримкою НАТО, навіть десь і прямим втручанням її членів, отримує розвіддані, комп’ютерні космічні знімки в прямому режимі, прослуховування телефонів, радіозв'язку — то це великий, комплексний ресурс.

Питаєте, чи може НАТО підтримати Туреччину, якщо сама ж втрутилась у конфлікт? Що ж, якщо довго молитись — то цілком.

Джерело