Трохи справжньої історії
На Владіміра Путіна легко сердитися. Скориставшись 75-ю річницею визволення Аушвіца, російський лідер виголосив пропагандистську промову в радянському стилі, претендуючи на левову частку страждань і слави. 40% жертв Голокосту, сказав він на церемонії в ізраїльському меморіалі «Яд Вашем», були «радянськими».
У цій перебільшеній претензії знехтувано однією незручною деталлю: ярлик «радянський» носився проти волі. До німецької атаки на Радянський Союз Сталін захопив країни з численним єврейським населенням, як-от Польща й Литва.
Беззаперечний факт руйнування гітлерівської воєнної машини радянською армією не робить перемогу «російською». Більшість битв і втрат серед цивільного населення трапилися не в Росії, а на територіях сучасних України та Білорусі. Визволення Східної Європи Червоною армією потягло за собою тривалу й жорстоку радянську окупацію.
Однак егоцентричний і вибірковий підхід росіян до історії напрочуд перегукується з нашим. Наближається 80-та річниця Битви за Британію, що відзначатиметься цього літа, і слід очікувати нашої версії пропаганди в радянському стилі. Один із великих міфів звучить так: Велика Британія «самотужки» протистояла нацистам після падіння Франції. Але факт у тому, що станом на 1940 рік ми були єдиною антинацистською учасницею війни, не окупованою німцями, однак не воювали самотужки. У Європі діяв підпільний рух опору, зокрема у Франції, Греції, Польщі, Нідерландах і Норвегії. Уся Британська імперія була на нашому боці. Під час Битви за Британію в Королівських повітряних силах служили чехословацькі й польські загони, а також пілоти з Бельгії, Франції, Ірландії та Сполучених Штатів.
Попри значну допомогу американських пілотів, важко усвідомити те, що американці поділяють російську версію початку війни. Йдеться про несподівані атаки 1941-го: Перл-Харбор для американців, операція «Барбаросса» для росіян. Поразка Франції, Дюнкерк, Битва за Британію, катастрофа в Нарвіку, падіння Сінгапуру та всі інші закарбовані в нашій пам’яті події перших двох років війни лишаються незначними деталями.
Утім, і ми зосереджуємося на славі й ігноруємо все, що було до та після, особливо коли це виставляє нас у поганому світлі. Скажімо, нехтуємо англо-німецькою угодою 1935-го, за якою Королівський флот покинув Балтійське море, дозволивши німецькому впливу стрімко поширюватися в цьому мирному пробританському регіоні, таким чином посиливши бажання Радянського Союзу протидіяти. Мюнхенську угоду 1938 року, якою ми змусили Чехословаччину прийняти її розчленування, виправдовуємо тим, що на тому етапі були не готові воювати. До схожих виправдань вдаються росіяни в контексті пакту Молотова — Ріббентропа 1939-го між нацистським і радянським режимами.
Ми теж переписуємо історію, коли йдеться про воєнні цілі. Ми воювали не для того, щоб урятувати євреїв, а применшували їхні страждання від рук німців, побоюючись завадити підтримці американців у війні. Дезмонд Мортон, керівник розвідки Вінстона Черчилля, заблокував спроби польського посланця попередити нас про винищення євреїв.
Ми нарікаємо на радянську розправу над 22 тис. польських офіцерів у Катині та інші злочини, але забуваємо, що наприкінці війни віддали вдвічі більше козаків та інших російських, українських і югославських противників комуністів, що шукали в нас захисту, на страшну смерть від рук комуністичної таємної поліції. Поєднання необхідного нам військового альянсу з Радянським Союзом з ідеєю «доброї війни» потребувало надзвичайних моральних викривлень. Сумніваюся, що багато мешканців нашої країни відзначатимуть 5 грудня 2021-го — 80-ту річницю нашого проголошення війни Фінляндії, дружній демократії, чиєю єдиною провиною було те, що вона стала жертвою неспровокованого нападу з боку нашого радянського «союзника».
Зрозуміло, чому Путін нав’язує радянські міфи про історію. Позичена відвага розпалює патріотичні почуття в його затиснених у лещата, охоплених стагнацією володіннях. Одразу після війни, коли травма ще була живою, радянська влада применшувала її значення. Бути ветераном, особливо інвалідом, було соромно. Тільки тоді, коли пам’ять про ті події згасла, ностальгійну машину запустили в дію. Байдуже, що не вдається виконати обіцянки про краще «завтра», достатньо розкошувати в променях жертви минулого.
Схоже ставлення я бачу в нашому коміксному підході до історії. Він приблизно такий: ми нащадки воїнів Битви за Британію, сповнені бажання помсти за операцію Бліц, наспівуючи пісню з фільму «Руйнівники гребель» («The Dam Busters»), прямуємо на човниках, які врятували наших хлопців у Дюнкерку. А решта — боягузи.
Річниця Аушвіцу має нагадувати нам, що загиблі заслуговують на дещо краще, ніж самовдоволена міфологізація та «набивання очок». Це час для скорботи за жертвами й міркувань про те, що спонукало агресорів у минулому та, попри всі ці «ніколи знову», досі підживлює їхніх сповнених ненависті наступників. Нам слід розібратися з незручними питаннями про те, як почалася війна та як вона закінчилася. Особливо європейцям варто замислитися про важливе й досі не виконане завдання — примирення й справедливе врегулювання між країнами та всередині них. Виникає спокуса експлуатувати наш моральний капітал, але результату від того не буде.
