Чи під силу Зеленському роль офірного цапа?

«Ще один шанс», наданий Зеленським главі уряду, найяскравішим вчинком якого була прогулянка самокатом коридорами будівлі на Грушевського, фактично означає, що глава держави перебрав на себе левову частку відповідальності за провали цього Кабінету. За діру у бюджеті, яка, за найоптимістичнішими оцінками, сягає 50 мільярдів, за астрономічні зарплати і преміальні міністрів та топ-менеджерів державних корпорацій, за недолугі законопроєкти, які у турборежимі, після авторитетної критики фахівців, доводиться відкликати з парламенту, за провальні перемовини з МВФ, за невиплати зарплат, урізання пільг, за призов з 18-ти років… Цей перелік можна продовжувати до безконечності.

Зрештою, це особиста справа Зеленського — погоджуватися на майбутню роль «цапа-відбувайла» за Гончарука і всю залучену ним до влади камарилью. Він впевнено і послідовно крокує до цієї мети, перетягуючи повноваження, невластиві його посаді в умовах парламентсько-президентської республіки. Ба навіть реакція монобільшості зі «Слуг» була вельми красномовною — вони у всьому поклалися на рішення Зе!, хоча доля Гончарука-прем'єра мала б усе таки вирішуватися не на Банковій, а під куполом Верховної Ради. І це теж симптоматично, оскільки ні для кого не є таємницею, що більшість не те що неоднорідна, вона є збіговиськом різнобарвної публіки, яка репрезентує інтереси часто непримиренних вітчизняних олігархів. Отже, справжні хазяї країни також зацікавлені у тому, аби, на пожежний випадок, знайти крайнього. І цим «крайнім», як це не дивно, стане вчорашній фронтмен 95-го Кварталу. Що з нього, коміка, візьмеш?..

Що не є особистою справою Зеленського, а чинником національної безпеки країни, — це його нерозуміння досвіду попередніх, домайданних влад. Суть цього знання: війни олігархів триватимуть безконечно. І покладатися на те, що один із них, — у нашому випадку — Ігор Коломойський, — колись вгамує свої бізнесові апетити і особисті амбіції, — марна справа. Як і на те, що привівши до влади свою маріонетку, він альтруїстично підтримуватиме її за будь-яких обставин. А обставини складаються таким чином, що для Коломойського єдиним гарантом безкарного подальшого існування і захисником від переслідувань американської, британської, а тепер ще й ізраїльської феміди залишився російський диктатор Володимир Путін. І скільки б Ігор Валерійович не відхрещувався від стосунку до «плівок Гончарука», те, що пригодовані ним нардепи педалювали вимоги відставки прем’єра, свідчить про те, що Коломойський бреше. Бреше не тільки тому, що досі не вдалось повернути ПриватБанк, а й через те, що він приречений йти у фарватері кремлівського плану хаотизації та дестабілізації України.

Чи спроможний Зеленський переграти «Карабаса» свого погорілого театру? Переконаний, що ні. Зе! — не Кучма, «червоний директор», архітектор олігархічної моделі України, який зумів стати третейським суддею для олігархів, тримаючи їх у жорсткій вуздечці силовиків, прокурорів, граючи на їхніх суперечностях, годуючи кожного з них чайною ложечкою преференцій та пільг. Зеленський — банальний популіст, що з’явився на авансцені на хвилі обивательського диванного гніву, спровокованого псевдопацифістською пропагандою, завищеними безпідставними сподіваннями і небажанням (лінощами розуму) проаналізувати досягнення країни, яка постала фактично з руїн після ще одного «видатного діяча» — Януковича. Останній, до слова, теж пробував приборкати олігархат, однак зламав собі карк, вибудовуючи альтернативну систему кримінального «паханату».

Зеленський — актор, а тому він і його команда обрали сумнівну тактику для відволікання суспільної уваги від насущних проблем. Кожен скандал (а вони переслідують «нові обличчя» від часу сходження на трон) намагаються перекрити новим, ще гучнішим. Так було і у зовсім свіжому інциденті з «оманливим офіційним візитом» на відпочинок, — його спробували нівелювати астрономічними сумами міністерських премій. Відтак на світ Божий виринули «плівки Гончарука». Але рано чи пізно такі речі закінчаться не реготом чи оваціями, а реальним роздратуванням і гнівом навіть вчорашніх фанатичних прихильників. За даними соціологічного дослідження, проведеного КМІС у січні, за півроку бурхливих бутафорських реформ вже майже половина українців готові до протестних акцій. Тож Зеленському саме час братися за вивчення реплік ролі офірного цапа. Це значно гірше амплуа, ніж роль піаніста…