Нічия
Якщо домовитися так, аби поразку називати нічиєю, то рейтинґи, цілком імовірно, зростуть. Навіть пишуть, що вже зростають.
Інше питання, як розуміти ту нічию. Йшлося ж усе-таки не про футбольну гру. Чи в перемовинах політиків також забивають і пропускають? І якщо нічия, то мається на увазі рівна кількість забитих і пропущених високими сторонами голів? Тоді я просив би пояснити, скільки саме голів і на яких хвилинах Зеленський забивав Путіну. Чи там узагалі ніхто не забивав і не пропускав, тобто результат «нормандської зустрічі» 0:0?
Але така нічия (з нульовим результатом, тобто без жодного м’яча у воротах суперника) для нас якраз і є поразкою. Нуль просування, нуль перспективи, нуль надії, головне ж — нуль неприємностей, нуль дискомфорту для «той стороны». Може, той матч виявився не лише, сказати б, товариським, але й договірним? Розрахованим винятково на порятунок рейтинґу «молодої команди»? Як, мовляв, завзято боролися з незмірно досвідченішим і титулованим суперником! Як героїчно протистояли! При тому, що французько-німецька бригада арбітрів явно схилялася на їхній (не наш) бік. Але от — вистояли. Привезли додому нулі.
А «червоні лінії», що їх наша команда так і не порушила! Ніхто ж так і не зіграв рукою у власному штрафному майданчику. Ніхто не закотив м’яча у власні ворота, хоч міг же.
Вистачає спершу повестися на спеціяльно для цього й вигадані самопринизливі «червоні лінії», а тоді щоразу умлівати від щастя, що от, мовляв, і знову їх не порушено. Коли, власне кажучи, з’явився в нашому загальносуспільному дискурсі цей симулякр? І чи відома нам у теперішньому світі бодай ще одна така держава, громадяни якої спершу окреслювали б навколо власного суверенітету якісь «червоні лінії», а відтак дякували б на кожному кроці власному керівництву за чергове їх непорушення? Тобто факт існування своєї держави сприймали б не як само собою зрозумілу цінність, а як компроміс і готовність поступатися?
Про «червоні лінії» в нас говорять політологи і таксисти, влада й опозиція, лідери й аутсайдери, телеканали і двірники. Перетне? Ні, не перетне. А я кажу, перетне. А я впевнений — ні. Таким робом нас затягнуто в чужу гру з чужими сенсами. В тому ж футболі це називається нав’язати свою гру суперникові. От нам і нав’язали уявлення про якісь «червоні лінії», в межах яких «молода команда» може собі робити що схоче — аби лиш за них, за лінії, не заступала.
Повторю запитання: хто пригадає, коли це з’явилося в суспільному обігу? Ви можете пригадати якісь розмови про «червоні лінії» при попереднику преЗе! дента? Хтось уже тоді вживав це поняття? Бо я от напружую пам’ять — і ніяк не згадаю. А може, в ті часи ніяких «червоних ліній» нам у голови ще не імплантували, бо не було їм звідки взятися навіть у нашій, такій роздратованій «шоколадним баригою» уяві?
Що насправді було — послідовне, тривале й багатоступеневе, на різних рівнях, гібридне підточування «режиму». Крапля за краплею, що точать камінь, — тим більше, той, котрий насправді й не надто стійкий, бо з шоколаду.
Вже вісім місяців, як «баригу злили». Вже сім місяців, як преЗе! дент усунув від влади попередника. Тим часом я ходжу містом і далі читаю зі стін: ПОРОХ ЗДАЄ МАРІУПОЛЬ. Або СЬОГОДНІ ШИРОКИНО ЗАВТРА ФРАНКІВСЬК. Або ПЛАН МОРЕЛЯ — ТЕРОРИСТИ У ВЕРХОВНІЙ РАДІ. Ці «ґрафіті» почали масово з’являтися ще після першого Мінська. Нагадаю: це вересень 2014-го. Цим написам уже понад п’ять років. Їх так ніколи й не стирали, не замазували, не переписували — попри ту цілком очевидну реальність,
Дивує, однак, не те, як ці рядки дотривали на стінах донині. Мабуть, на це вистачало волі та згоди ну хоч би й міської влади, цілком задоволеної успішним розхитуванням «шоколадного».
Дивує інше — їх, написів, незмінність. Їхня подальша й теперішня неактуалізація. Виходить, що тепер, в епоху «червоних ліній», загрози минули? Куди поділися невидимі борці? У них закінчився спрей? Натхнення? Може, фінансування? А може, замовник уже задоволений досягнутим результатом? Роботу зроблено, проєкт закрито?
Чому на жодній стіні ви днем із вогнем не знайдете чогось на зразок ЗЄЛЯ ЗДАЄ СТАНИЦЮ? Або СЬОГОДНІ ЗОЛОТЕ ЗАВТРА ФРАНКІВСЬК? Або ФОРМУЛА ШТАЙНМАЄРА — ЗРАДА ДЕРЖАВИ? При тому, що тепер, на відміну від фантазійних «здачі Маріуполя й Широкина» або «плану Мореля», маємо цілком реальні «відведення» війська (одного — нашого) та погодження «формули»? Тобто «зрада» якщо коли й відбулася, то не тоді, раніше, а, можливо, тут і тепер — на наших очах?
Стільки запитань, що краще не відповідати на жодне. Та яке там відповідати — взагалі не ставити. Ми ж захищені, ми надійно захищені: в нас «червоні лінії».
