Аргументи і факти

Точніше, це була не дискусія, а монолог таксиста, з якого витікало, що Петро Порошенко має бути підданий всім можливим покаранням, бо, увага, далі цитата: «при ньому багато пенсіонерів повісилося». Заявлялося про це без нотки сумніву, як про широко відомий і доконаний факт. Таксистам взагалі не притаманно сумніватися, так само, як і мати дрібні банкноти на решту пасажирам.

Але от як з такими твердженнями дискутувати? Апелювати до статистики, шукати кількість пенсіонерських самогубств за Порошенка і без нього? Роздруковувати ці дані й викликати знову того таксиста, щоб пред'явити конкретні аргументи? Смішно, правда ж…

Наші громадяни не схильні переглядати те, що вже міцно заклали собі в голови (або ж заклали їм, проте це теж невесело). Люди бравують безапеляційністю, самовпевненістю, непохитністю своєї позиції.

Тим часом інтернет-бульбашка моя повниться пророцтвами: ось вони платіжки перші за тепло отримають, от їм ще безвіз закриють, от касові апарати запровадять, і тоді вони не витримають, запротестують масово. А нічого не відбувається. Стверджую це, враховуючи віча на Майдані, на яких був особисто на усіх із самого серпня. Суспільство далі дрімає.

І аргументів у дискусіях з ним практично немає. Якось ще влітку я у блаблакарі висловив своє неприхильне ставлення до того виступу Володимира Зеленського, де йдеться про актрису з німецьких фільмів. Чоловік, що сидів попереду, біля водія, різко скинувся:

— А це вам який канал показав? Напевно порошенковський?

— Та це є в мережі, на Ютубі.

— То вам там уривок показали. Перекручений.

І співрозмовник почав гаряче переконувати мене і решту пасажирів, що напевно там наявний якийсь ширший контекст, або ж відео спеціально підмонтовано так, щоб виставити Зеленського у непривабливому світлі. При цьому з його реплік я зрозумів, що він того запису не бачив і взагалі слабо уявляє, про що йдеться. Я притишив дискусію, бо чоловік говорив виразно істерично. Тому загострити дискусію я того разу не наважився, змікшував розмову. Але сама ця підступна схильність до варіативності (а може ми не знаємо всього? може там насправді все не так?) була дуже показовою. Як і багато інших базових переконань пересічного нашого громадянина.

Десь в інтернет-хроніках довелося прочитати, що коли незалежні спостерігачі на виборах ще 2004 року прибули на Донеччину, місцеві зустріли їх недоброзичливо. Та невдовзі їм, місцевим, хтось авторитетний (теж місцевий) пояснив: «Етіх нє трогать. Оні за дєньгі». І цей аргумент спрацював. У суспільстві, де продажність, меркантильність толерується і цінується, на її виправдання кидаються всі сили. Як любить наша сьогоднішня еліта «жить красіво»! Їхні авта класу люкс, апартаменти в хмарочосах, садиби на Трухановому острові, поїздки на весілля до друзів в Сен-Тропе! Дивіться, плебеї! Ось чого треба прагнути! Ось так треба жити! На жаль, ці критерії прихильно приймаються і переймаються значною частиною суспільства. Особливо прикро за молодь, яка є революційною по своїй суті. Та, на жаль, сучасні молоді не складаються усуціль зі студентів Могилянки, УКУ чи Острозької академії. А реальність навколо показує їм, що можна мати диплом правника, і все попереднє життя витративши на зйомки в не дуже якісних комедіях, потім посісти найвищу посаду в державі й щиро зізнаватися: я думав, що як прийду до влади — всіх одразу посаджу! Це говорить чоловік, у статті про якого в Вікіпедії у графі освіта вказано: «вища юридична»! Як цю заяву сприймуть, наприклад, студенти юридичних факультетів? Який орієнтир отримають? Що немає жодної потреби зубрити статті та параграфи, вдосконалювати ораторську і полемічну майстерність, напружуватись у професійному зростанні. Навіщо? Онде йому ж вдалося! І не лише йому. Інші, також з дипломами юридичних факультетів, професійні судді, в чиїх руках часто опиняються долі людей, приймають неправосудні рішення — не зважаючи на цілком логічні й правдиві аргументи опонентів. Судять не по правді, бо так треба. Бо так можна. Адже можна було всупереч закону розпустити Верховну Раду, призначити дострокові вибори — бо люди так хотіли, бо людям це мусило сподобатися. І таким чином у свідомість цілого суспільства всаджується думка, що закони — це ніби й добре, але дотримуватися їх не завжди обов'язково. Якщо додати сюди інформацію про збори вищого керівництва силових органів із вимогою «посадити когось швидко, і щоб людям сподобалося» (про це свого часу писала Соня Кошкіна, наводячи конкретні джерела інформації), то робиться зрозумілим, що до нормальної дискусії в суспільстві з уважним вивченням усіх точок зору нам ще доволі далеко.

А може, вона й не потрібна — ця виважена, ретельна, скрупульозна суспільна дискусія? Бо тоді доведеться почути не тільки прихильні, але й заперечні точки зору. Набагато легше апелювати до людей, народу, маси. «Онде вийдіть на вулицю і запитайте, у кого хочете, про Пашинського. І вам сто людей зі ста скажуть — бандит». Не ручаюсь за дослівність цитати вже згаданого керівника держави, юриста за освітою, проте суть передаю, бо чув цю думку з екрана на власні вуха. І як з таким сперечатися?

Сперечатися справді нелегко. А інколи просто безглуздо. Нещодавно в електричці з Ірпеня до Києва трапилося почути — знову не дискусію, а монолог. Пристойно вбраний, поголений старший чоловік звернувся до продавця церковних календарів: «А мнє на руском язике нужен!» Продавець почав розгортати перед ним свій товар, той врешті вибрав, що йому подобалося, розрахувався і тут-таки пояснив сусідам по вагону: «Я сам нє вєрю. Ето я для бабкі купіл». Розмову ніхто підтримувати не квапився, проте на аматора «руского язика» накотила хвиля словоохотливості, тож тих п'ятнадцять хвилин до Святошина я і решта пасажирів були змушені вислухати ось такий приблизно потік свідомості:

«А я голосовать нє ходіл. Ходят голосовать чудікі. Там уже давно всьо за нас проголосовано… А как воруют! Кругом всє воруют. Заводи порєзалі на мєтал, целиє цеха. А люді смотрят — єслі ім можна, то почєму нам нєльзя…» До честі пасажирів, вони стоїчно витримали цей вир апокаліптичних одкровень, але, виходячи на платформу, все ж багато хто полегшено зітхав. А мені пригадалися слова Поліни Антонівни, вчительки української літератури з мого дитинства: «Простий народ, діти, — він завжди правду знає…» І з цим твердженням теж якось не дуже посперечаєшся.

Джерело