НАТО, «Нормандія» і велика війна
Те, що наш міністр закордонних справ Вадим Пристайко таки поїде до Лондона, де зустрічатимуться лідери країн-членів Північно-атлантичного альянсу, виглядає як гарна міна за поганої гри.
Радники Зеленського, а особливо кремлівські «контактери» — Андрії (Єрмак та Богдан) і, звісно, їхній патрон Ігор Коломойський, — з усіх сил старалися, аби України не було на берегах туманного Альбіону. Одне з видань навіть в’їдливо зауважило, що тільки Київ виправдовував нехіть стати учасником представницької конференції NATO Engages тупим «буквоїдством». Мовляв, хіба це саміт? «Глава МЗС України Вадим Пристайко не братиме участі у тематичному заході на полях ювілейного саміту НАТО 3 грудня. Side-event (конференція NATO Engages. — Авт.), на який було надіслано запрошення міністру, має формат політологічноі подіумної дискусії», — так наше велемудре МЗС викручувалося до останньої хвилини.
Однак звичні для Зе! Команди кривляння і дешеві жарти серед пристойного міжнародного товариства не викликають овацій. Нормальна реакція на них — нерозуміння і презирство…
Зрештою, гра Банкової і не призначалася для західного напрямку. Актори, що з якогось дива уявили себе дипломатами, старалися заради іншого глядача, з яким налаштовані потиснути руки «десь посередині» і благати про «мир» за будь-яку ціну. Наразі вони не готові до відчайдушного жесту, про який мріє Путін і обидві кремлівські «вежі»: до усунення конституційної новели в українському Основному Законі про незмінність курсу до ЄС та НАТО. Тож провадять політику «дрібних капостей», як це притаманно для слуг двох господарів.
9 грудня Зеленському доведеться спілкуватися з Путіним, Макроном та Меркель у форматі «нормандської четвірки». Французький президент, знаний своїми антинатівськими фобіями, акурат напередодні Лондона виголосив тезу про «смерть мозку НАТО», і нарвався на тролінг турецького лідера Ердогана. Макрон тужиться приміряти на себе мантію європейського місіонера, розмінюючи принципи на ефемерні обіцянки з боку Росії. Під час чергової «Нормандії» він також буде у ролі прохача. Авжеж, Меркель зуміла витиснути з Газпрому все, чого бажала, — і газорозподільчі хаби для Північного потоку 2 на своїй території, і можливість позбутися ядерних відходів, вивозячи їх на переробку до Московії. Макрон натомість, як жартує французька преса, отримав лише «жовті жилети з рязанським корінням».
Зрозуміло, цих двох персонажів аж ніяк не можна вважати повноцінними союзниками України на майбутній, гучно анонсованій «миротворчою», зустрічі у Єлисейському палаці. Зеленський фактично отримає те, чого жадав, — зустріч з Путіним віч-на-віч. Про що вони говоритимуть, вже відомо у загальних рисах. І наслідки цієї розмови будуть не на користь Україні.
Мотиви і наміри учасників майбутньої «Нормандії» можна й не брати до уваги. Бо перспектива і України, і Європи, і, зрештою, Росії, — не залежатиме від паперу, підписаного у Парижі. Путін не зупиниться на досягнутому, коли йдеться про Україну. І справа тут не у його ненависті до «бЕндерівців» чи Майдану. Його мотиви глибші і невигойніші. Колись ці мотиви оприлюднив відомий сервільним налаштуванням до Кремля і кооперативу «Озєро» Андранік Мігранян. У Росії, виявляється, вже не реагують на порівняння Путіна з Гітлером, навпаки, як свого часу Сталін перетворився там, завдяки активному полосканню мізків, на «ефективного державного менеджера», так і Адольф Алоїзович, на думку Міграняна, до 1939 року був «собіратєлєм зємєль». За що, йому, звісно, честь і хвала…
Путін живе у вимірі середини минулого століття, коли роль «собіратєля» земель була актуальною. Саме це амплуа, але вже у ХХІ віці, уможливлює для ВВП формулу «Путін — це Сталін сьогодні». Формулу, яка годиться тільки для внутрішнього вжитку, для зазомбованого кисєльовською пропагандою обивателя, але аж ніяк не є трендовою у решті світу. Там досі, після Криму, Донбасу і Сирії, живуть ілюзіями про «облаштування» Росії, якщо вже послуговуватися звичною для Московії лексикою.
Але «облаштувати Росію» — це щось із царини фантастики (згадаймо Солженіцина!). Така доктрина ніколи не сповідувалася жодним із тамтешніх режимів. Ба більше, вона суперечить ординській ментальності імперії. Тільки завоювання нових теренів, «собіраніє» втрачених, але аж ніяк не вдосконалення того, що є.
«Росія — батьківщина і джерело „апокаліпсису“. Ймовірно, мали рацію ті, хто говорив, що саме тут і народиться „антихрист“. Земний рай — прадавній російський проект — так і не відбувся, зате нам може вдатися проект земного пекла». Хай вас не шокує така лексика відомого російського дисидента Алєксєя Широпаєва з його відомого есе «Страшні люди». Обіцянки Путіна про те, що у випадку ядерної війни росіяни першими потраплять у рай, — ще не вершина маразматичних планів кремлівського старожила.
Тому Україні вкрай потрібне НАТО. Навіть якщо їй вкотре випала історична місія стати заборолом Європи. Хай так, але чому ми знову мусимо робити це самі? Через забаганку популістів, колаборантів і циніків, обраних інфантильним загалом?
