Людолови

Гучна історія з судимістю «слуги» Романа Іванісова шокує. Як міг чоловік, засуджений за групове зґвалтування (ст. 17 і 117 ч.3 КК від 1960 року (замах на зґвалтування, вчинене групою осіб) і ст. 118 ч.2 КК від 1960 року (задоволення статевої пристрасті неприродним способом із застосуванням фізичного насильства, вчинене групою осіб), потрапити під купол Верховної Ради? Та головне, — хто сприяв цьому кар’єрному злетові, хто напоумив вчорашнього зека, що саме там — його місце під сонцем?

Свого часу макарбричне об’єднання громадян під гучною (правда, поцупленою у «таваріща Сталіна») назвою «Слуга народу» розпиналося про ґрандіозний проєкт «оновлення влади» з претензійним брендом «LIFT». Схоже, Іванісов та його колеги зі Зе! Команди скористалися цим, доволі специфічним ліфтом, аби творити «понятія» для всіх решта.

Заступниця міністра потрапляє на відповідальну посаду через ліжко «високого начальніка». Дипломат-невдаха Богдан Яременко виявляється нестримним дон-жуаном, судячи з колекції повій у його смартфоні. А його колега Микола Потураєв квапиться на допомогу зі своїми ідеями узаконення проституції. Когорту «слуг» доводиться водити на поліграф, настільки закоренілою у них виявилася пристрасть до хабарів. Це — найскандальніші факти останніх місяців, не кажучи вже про «кнопкодавство».

Хоча, з погляду державницького, це все ж найдрібніші «ляпи» на тлі капітулянтських намірів найвищого керівництва країни, які чітко простежуються у ретельно спланованій здачі національних інтересів. Історія з російською делегацією у ПАРЄ виявилася справді «квіточками» на тлі покірної, майже рабської згоди з так званою «формулою Штайнмаєра», безхребетністю Зеленського під час телефонних перемовин з Трампом, а відтак і візиту до США, псевдопацифістської риторики головнокомандувача, помноженої на його відверту, майже фізичну фобію до військових. І його ледь не маніакальний намір зустрітися з Путіним за будь-яку ціну.

Психологія і повадки слуги (справжнього, генетичного) вилазить і в економічних справах. Залякування, арешти, погрози, відвертий шантаж кримінальними справами проти банкірів, на яких сяк-так ще тримається і благенька конструкція національної економіки, і перспективи міжнародної допомоги, мали б переконати навіть невиправних оптимістів. Все йде до того, щоб оголосити країну банкрутом, скупити за безцінь залишки національного багатства (благо, некомпетентний, безпринципний уряд вже уклав long-list найжирніших шматків, призначених для приватизації).

Та повернімося до символів. Якби у демократичному суспільстві помилки і скандали владної команди каралися не тільки дуже обтічним і розмитим поняттям «політичної відповідальності» (у наших умовах — фактично безвідповідальності), то вся команда Зе! мала б сісти за тими статтями, за якими колись засудили Романа Іванісова. Бо вони реально зґвалтували країну, причому у неприродній спосіб. Вони діяли, як людолови (якщо хтось пам’ятає популярний серед мого покоління роман Зінаїди Тулуб).

На лаві підсудних мали б сидіти сценаристи диявольського плану тотальної, брутальної психологічної війни проти громадян, яка велася упродовж багатьох років, у якій було зневажено не тільки міжнародні конвенції воєнного часу, але й кинуто під ноги поняття честі, етики, моралі, гідності, здорового ґлузду. Там, за склом «клітки» у залі судових засідань, мали б опинитися ті, хто культивував в українців комплекс меншовартості, зневаги до власної країни, байдужості і «хатакрайності». Ті, хто з відвертим садизмом втовкмачував масам думку про безперспективність будь-яких змін у демократичний, цивілізований спосіб. Ті, хто у час війни взяв за фішку міф про ворогів не у Москві, а в Києві. Хто знущався над святими для українців речами — потребою сильної армії, власної церкви, рідної мови. Ті, хто, усупереч історичним урокам, знову завів стару, надщерблену платівку про «мир во всьом мірє», про «народи-братья», плюнувши на могили тисяч загиблих, на страждання калік, на зламані долі біженців новітньої війни з Росією.

Я мало вірю, що такий суд над ґвалтівниками найбільшої європейської країни колись відбудеться. Я радше ладен думати, що у суспільстві все ж можливо виробити (особливо після цинічного і брутального експерименту Зе! Команди) стійку огиду й імунітет до розмаїтих блазнів-популістів. Після набитих ґуль голова починає працювати у потрібному керункові, — кажуть старші люди.

Я знаю, що політики пропонуватимуть нам ще «яскравіші», ще «креативніші» страви. Вже нині як антидот зеленій отруті просувають віртуальний образ всюдисущого, всезнаючого і всемогутнього пранкера «Джокера», який невтомно і наразі анонімно демонструє публіці брудну білизну «небожителів». Що певна жінка акурат у День гідності і свободи повернулася до призабутого іміджу з «революційною косою».

Це теж — знаки і символи. Тільки не забуваймо: кіношний «Джокер» — психопат і невдаха, він здатен на безґлуздий бунт і погроми, і аж ніяк не на конструктив. А зміна зачіски — не доказ шляхетності намірів.