Передплатити Підтримати

Пропонують домовитися: Коломойського немає. Хоча він насправді є

Виборці Зе!команди мали б почувати себе розчарованими. Голосували за одне, а не минуло й півроку, як партія-переможець вирішила кардинально змінити ідеологію. Про що офіційно заявила на позачерговому з’їзді.

Лібертаріанство їм тепер не підходить, побудувати його в Україні «одразу складно» (новообраний лідер «СН» Олександр Корнієнко), будуть базуватися на чомусь середньому — між лібералізмом та соціалізмом…

Хоча говорити про якусь ідеологію, що об’єднала 73 відсотки тих, хто голосував за Зеленського, м’яко кажучи, смішно. Та й лібертаріанство, яке під час виборів підняв на партійні знамена Руслан Стефанчук, було в його інтерпретації дуже сумнівним. «Всі розуміють: десь можна маріхуану, а десь не можна, десь якісь інші речі. Ми вибудовуємо свою ідеологію, яка базується на підходах ліберальної економіки, але вона мусить враховувати національні особливості, нашу ментальність і традиції», — сказав Стефанчук в одному зі своїх тодішніх інтерв’ю.

Політична практика останніх півроку засвідчила, що лібералізмом, тим паче, його крайньою течією — лібертаріанством — в Україні й не пахне. Та й про ідеологічну складову «Слуг» говорити несерйозно, бо звідки якісь світоглядні підвалини у тусовки, нашвидкуруч зібраної за оголошеннями в інтернеті? Якщо ж згадати схильність нового режиму зламати усе, що було до нього, то виникають цілком певні аналогії з анархо-капіталізмом, апологет якого Мюррей Ротбард проповідував ненависть до будь-якої держави, закликаючи не залишити на ній каменя на камені. Від певних заяв «слуг» і їхнього лідера відгонить саме ротбардівськими фантазіями…

Однак повернімося до того, що пропонують «зеленому» виборцю тепер. Якусь «середину» між лібералізмом та соціалізмом, яка вже мала своє, доволі сумне втілення у світовій історії. Ця «середина» (і звідки таке нав’язливе прагнення «слуг» до «середини»? То вони пропонують зустрітися з агресором «десь посередині», то ось зараз — теж «серединна ідеологія»…), отож «середина» між лібералізмом та соціалізмом — італійський фашизм. Звісно, «ідеологи» на кшталт «професора» Руслана Стефанчука чи «громадського діяча у сфері неформальної освіти» Олександра Корнієнка можуть не знати усіх деталей, — їхній нігілізм особливо показовий, коли йдеться про те, що було до «епохи Зеленського». Аби полегшити сприйняття цих прописних істин звиклим до «відосиків» свого вождя, можу порекомендувати перегляд величної епопеї геніального режисера Бернардо Бертолуччі «Двадцяте століття», у якій йдеться про Італію від початку минулого віку, через становлення диктатури дуче Беніто Муссоліні і до краху фашистського режиму.

Але, підозрюю, що Україну таки готують до «перехідного періоду», який мав би бути позначений автократією з притаманними їй атрибутами — свавіллям влади, утисками незгодних, цензурою медіа. Олександр Корнієнко недаремно обмовився про «складність» змін. Видається, ця мантра стане тепер рефреном в риториці «Слуг» як виправдання нездійснених обіцянок і уникнення пробачень. Наобіцявши інфантильним і безвідповідальним виборцям «золотих гір» для захоплення влади, тепер слід терміново змінити тон, бідкаючись на «попередників», на несприятливі обставини, на «вселенську змову», щоб таким чином приховати нездатність управляти країною. Бо рано чи пізно «слуг» запитають про високі тарифи на комуналку, відсутність астрономічних зарплат для вчителів, зубожіння (без лапок) середнього і дрібного бізнесу.

Як вихід нам запропонують «м'який авторитаризм», базований на «консолідації нації» довкола «лідера». Пробні кулі вже запущено. Сумнозвісна Наталя Мосейчук з телеекрану кидає своєму всеїдному глядачеві дуже контроверсійну фразу: «Критикувати президента Володимира Зеленського означає воювати проти держави». Отакої… Ще свіжа у пам’яті передвиборча війна «1+1» на знищення Петра Порошенка, ще досі українські кури сміються над хворобливими фантазіями тієї ж Мосейчук про «братовбивство», про «бариг», про «мову, яку на хліб не намажеш»…

Далі у хід пішла важча артилерія. І ось уже Семен Глузман на повному серйозні розмірковує про бажаність авторитаризму. «Вважаю авторитаризм одним з варіантів виходу з ситуації… Якщо попереду розвал держави, то нічого особливого в авторитаризмі немає». Коли так говорить жертва радянського авторитаризму, дисидент, це вже страшно…

Хоча, гадаю, Зеленський-диктатор буде виглядати ще жалюгідніше, ніж Зеленський-«ліберал».

…У згаданій кінострічці Бертолуччі є дуже показовий епізод. Один з головних героїв, комуніст-батрак Олмо переконує своїх односельців не вбивати пана (Олмового друга дитинства, поміщика Альфредо). Мовляв, давайте домовимося: ми вважаємо його мертвим, хоча він насправді живий. Отак і буде: він житиме, а ми всі вважатимемо, що його немає.

«Слуги» хизуються тим, що фактично знищили олігархію. Хоча всі знають, хто є дуже бажаним гостем на Банковій, хто там має персональну попільничку і хто диктує порядок денний в економіці і політиці країни. Нам пропонують домовитися: Коломойського немає. Хоча він насправді є. Такий собі суспільний консенсус.

Щоб нам легше було повірити і погодитися, спробують «вишикувати» ЗМІ, накинувши їм вигадані на Банковій стандарти, укоськавши надто неслухняних податковими перевірками, кримінальними справами.

Ми вже проходили цей шлях. Для когось він закінчився перемогою Майдану, для когось — ганебною дорогою у Ростов…