Зачарованим колом: Майдан-Антимайдан-Майдан?
Минулої неділі, коли столичний Майдан і прилеглі до нього вулиці, з урядовим кварталом включно, знову заповнила людська стихія, мене переслідувала стара пісенька з репертуару «Машины времени».
Там є такі слова:
«…Что же мы всё кричим невпопад
И молчим не про то,
И всё считаем чужое,
И ходим, как пони, по кругу?.»
Історія українських революцій, — від Гранітної до Революції Гідності, — це рух зачарованим колом, який лише підтверджує давню політологічну формулу про те, що на зміну пасіонарним спалахам приходять роки реконкісти, реакції, контрреволюції.
Схильний вважати, що фатальна приреченість на «біг по колу» — наслідок невивчених уроків минулого, короткої пам’яті загалу, готового вже наступного дня після феєричної звитяги знову станцювати знайомий танець на старих граблях. Вічні пошуки ідеалу, якого не існує у природі, вічне невдоволення будь-якою владою і будь-яким, навіть найдосконалішим законом, а ще — неймовірна легковажність та віра, що перед апокаліпсисом все рівно встигнемо виправити вчорашні, до того ж — чужі — помилки, заганяє нас у вихідну точку руху.
Коли преЗЕдент, записавши черговий ролик, натякнув на тих, хто «підло» хоче завадити йому на шляху до довгоочікуваного миру, у притомних громадян одразу ж виникли асоціації з воланням пріснопам’ятного Януковича про «козлів, які заважають нам жити». Минуло майже 15 років, а нинішній очільник країни оперує понятійним апаратом тодішньої «антиеліти», яка у намаганні зупинити Помаранчеву революцію породила теж знаковий для вітчизняних реалій Антимайдан. Ну, а ганебний пост нинішнього очільника ОПУ Андрія Богдана про «проплаченість» акції «Зупинимо капітуляцію!» «попєрєдніками», — чим не гротескна реінкарнація «наколотих апельсинів» з уст тодішньої «першої леді» Люсі Янукович?
Зрештою, коли йдеться про естетику, тобто зовнішні прояви поведінкових рис учасників нинішньої української драми, то чому б не звернути увагу на те, що ненависний для нинішніх мешканців Банкової «попєрєднік» Порошенко, після шалених інформаційних атак Команди Зе! та її ботоферм, без охорони розгулює Майданом, а «всенародно обраний» Зеленський-Голобородько, з його зашкальним рейтингом довіри та штучно витвореним іміджем «провідного лідера сучасності», боїться послати до протестувальників навіть свого наймолодшого клерка.
Річ тут не у відвазі чи боягузтві. Річ у кардинально протилежних поглядах на те, що відбувається у країні, у підходах до вирішення найважливіших суспільних проблем. Для нинішньої владної кліки війна і мир — поняття далекі і непідйомні для розуміння. Тому вона діє у рамках близьких їй понятійних парадигм — шукає вдаваних «ворогів», йде на сумнівні альянси з агресором, сподіваючись, звично для себе, все «порішать посередині». Якщо вже говорити про естетику, то, за великим рахунком, відомий бренд зі скабрезним для української звучанням, з яким вийшов на сцену виборчих дебатів «Лисий», — акурат те, що у головах усієї Зе! компанії. Їм справді «по…й», лише б втриматися біля керма, зривати овації, ловити кайф від дешевої слави, і при цьому — «рулити».
Янукович також будував свій імідж «на понтах». Звісно, з корегуванням на смаки свого електорату. Хотів бути «крутим» у своєму гопницькому розумінні (звідси й кітч Межигір’я, і астрономічні гонорари Манафортові). Він, як і Зеленський, не відчував «під собою країни», то що вже казати про перейняття її цінностями, ідеалами, болем і радощами…
Зрештою, якщо навіть побіжно глянути на свиту Зеленського, то «люди з минулого», з оточення Януковича, складають її кістяк. Ба більше, формують не тільки порядок денний, але й стиль, естетику нинішньої влади. Вже згаданий Андрій Богдан — підручний Азарова у зрадницьких переговорах з Росією наприкінці 2013 року, що, зрештою, теж стало спусковим гачком для тодішнього Майдану. Андрій Портнов, що нині створює інформаційний галас, цькує опонентів, як колись, на посаді заступника януковицької адміністрації. Роман Труба, що посилено оскаржував тоді антивладні, промайданні рішення місцевих рад, а нині запопадливо переслідує «попєрєдніків», не гребуючи «послугами» російського окупанта. Це — знакові особи, а що говорити про «служок» меншого калібру.
Уся ця публіка, разом з «ображеними» олігархами, вклалася у перемогу Зеленського, побачивши у ньому шанс для реваншу. Тепер вона штовхатиме його шляхом Януковича — в обійми Путіну. Але ж ми не «поні» з пісеньки Макаревича…
