Зелена команда, схоже, живе імпровізацією

Дивлячись, як мимохідь, жартома глава держави зі своїм штабом руйнує одне за одним не такі вже численні, як хотілося б, але й не такі мізерні, щоб ними можна було нехтувати, досягнення попередників, проти волі ламаєш голову над питанням: це легковажність чи підступний план? Ні, не план: немає таких інтелектуальних ресурсів, немає кадрів, щоб усе прорахувати. Отже, легковажність. Плюс специфічний менталітет околиць великого промислового міста, де спочатку б’ють, а потім вибудовують стратегії, бо інакше не вижити.

Стратегія є в інших гравців верхнього ешелону, але її виробляють так само не вдома, а в Москві. А зелена команда, схоже, живе імпровізацією. Давайте скасуємо закупівлю ліків міжнародними організаціями, давайте відремонтуємо дорогу за три місяці замість трьох років, давайте переоберемо київського мера (Раду, ЦВК), давайте припинимо стріляти, а давайте ще… Раціональні підстави мішаються з конкретними бізнесовими інтересами, добрі наміри такою мірою межують зі звичайною дурістю, що жоден експерт не відрізнить. Дипломати й представники міжнародних організацій полюють на будь-якого потенційного володаря інсайдерської інформації, катуючи його одним запитанням: що це означає? А хіба все має щось означати? Хіба не може бути «просто так»? Це такий постмодерн, дитинко!

Найсумніше, що доцільні кроки окремих тверезих менеджерів нового керівного складу держави, а вони є, губляться в усій цій суміші відвертого лобіювання й безтурботних експромтів. До того ж злі язики переповідають, що в таборі владних монополістів, принаймні в парламенті, назрівають відкриті суперечки й конфлікти, що не дивно за такого строкатого складу фігурантів, який вербувався в режимі пожежі.

Але якщо говорити про конкретні точкові дії, то найзгубнішими, хай як дивно, я вважаю кроки із задушення малого бізнесу. Мале-енького!.. Відтепер, схоже, бабусі, які продають картоплю на базарі, й дідусі, які торгують вінтажем на барахолці, муситимуть мати… касові апарати! Лібертаріанці, курво! Кількість дозволів і ліцензій не зменшується, апріорі винним, як і раніше, почувається кожен дрібний підприємець. Зрозуміло, що нинішня система ФОПів не може існувати вічно. Вона запроваджувалась як тимчасовий інструмент підвищення економічної активності населення й протидії безробіттю: робіть, що хочете, тільки не вимагайте нічого від держави. Тепер фіскальні мотиви знову взяли гору. Авжеж, це простіше, ніж витискати податки з олігархів.

Тим часом гривня зміцнюється, а суспільні настрої близькі до ейфорії, про що звітували кілька місяців тому Фонд «Демініціативи» разом із Центром Разумкова. Маси сповнені сподівань! Маси вірять у краще! Що з нами не так? Легковажність, ось що! Як попередній тип, точніше, попередні типи влади були зліпками з нашого спільного опортунізму, хитрунства, крутійства, лицемірства, так нинішня інкарнація відбиває, немов у дзеркалі, нашу легкість у думках, нездатність будувати реальні плани, несхильність тримати в голові причинно-наслідкові зв’язки, незгоду бачити світ складним. І це не вроджена тупість українців, це наслідок їхнього економічного буття. Лабардан, як сказав би Іван Олександрович Хлестаков.

Будь-яка економічно незалежна людина в будь-якій вільній країні змушена мати наперед розклад на роки: кар’єра, іпотека, освіта дітей, інвестиції, розвиток, пенсія. Не всім подобається така проза життя, але воно дисциплінує. І, головне, змушує прораховувати кожен відповідальний крок за критерієм відповідності своїй стратегії. Зокрема, делегувати у владу тих, хто, на твою думку, зможе захистити саме твої інтереси, щось змінить або, навпаки, законсервує на твою користь.

У нас мати плани можуть собі дозволити одиниці — ті, у кого міцні позиції на ринку праці. Решта живе одним днем. Не заморочується, бо не вміє. Клімат не сприяє. Маю на увазі, перепрошую, бізнес-клімат. Наш типовий ландшафт — це суміш напівпідпільних закладів так званої лотереї та кіосків мікрокредитів. Наша типова стратегія — взяти позику на новий смартфон або золотий ланцюжок, а потім чекати дива у вигляді джек-поту. Я не кажу, що так живуть усі, але це типова поведінка громадян, які в інших умовах були б змушені конструювати власне майбутнє. Вони талановиті, мої співвітчизники, вони пластичні, вони кмітливі, вони швидко навчаються. Вони, можливо, і хотіли б стати середнім класом і припинити робити дурниці, але життя їх так виховало й не дає найменшого шансу змінитися.

Вони й далі обиратимуть собі чудотворців замість стратегів. І ніяка війна не вилікує. Тільки економічна свобода. Тільки свобода.