Пунш Штанмаєра
Співчуваю Пристайку. Здається, крім всього чималого гамузу обов’язків Міністра закордонних справ, на нього на додаток "навісили" дуже неприємну функцію – першим озвучувати найбільш сумнівні та суперечливі наміри нової владної команди щодо зовнішньої політики країни.
Міністр, який судячи з усього не належить до вузького кола тих, хто дійсно ухвалює стратегічні рішення у новій реальності, натомість приймає на себе перший удар суспільної реакції на озвучене, після чого реальні стейкхолдери мають можливість або рухатись далі, або ж відступити на пару кроків та пом’якшити ситуацію якимись «спростуваннями» чи «роз'ясненнями».
Парадоксально, але саме тому його висловлення слід сприймати дуже всерйоз. Адже саме він озвучує те, що насправді хоче реалізувати нова команда, а подальші спростування — це вже зовсім інша історія, це вже «замирення» та заспокоєння невдоволеної частини суспільства, камуфляж у публічній площині, тактичні кроки назад, щоб потім несподівано зробити кілька кроків вперед, притому саме у озвученому Пристайком напрямку. Згадаємо справу з видачою Цемаха до Росії — таємна домовленість із РФ, потім публічний галас, відтермінування виконання домовленостей на тиждень, посилення заходів конспірації, і в підсумку повне виконання всіх «обязов», які нова команда взяла перед Кремлем, всупереч різко негативній реакції як патріотичної громадськості, так і західних союзників. Саме так будуть розвиватись події і щодо всіх наступних запланованих поступок РФ, принаймні саме так намагатиметься діяти Банкова.
Тому коли одночасно із рейдерським «перезавантаженням» ЦВК Пристайко озвучує намір провести вибори на окупованому Донбасі одночасно із виборами на вільній (чи тепер вже слід писати «на тимчасово не окупованій»?..) території України, це слід сприймати як реальний намір Банкової, а от подальше «спростування» від першої особи держави — як спробу заспокоїти нас з вами та приспати пильність.
Отже, нам пропонують «повний Штанмаєр». Вибори пройдуть на території, окупованій військами РФ, під наглядом «іхтамнєтів» та «ополчлєнців», із статистами з місії ОБСЄ для легалізації цього цирку. В них візьмуть участь лише ті, хто ходив на «референдуми» та несексуально волав «Пу, ввєді!», і не візьмуть участь майже два мільйони біженців із «щасливих республік». Як там буде із дотриманням українських законів та участю українських політичних сил — можемо запитати у місцевих мешканців, декількох з яких нам вдалося виміняти півтора року тому із підвалів ЛДНР, їм є що про це розповісти. Але ми, точніше ті, хто волею нашого «мудрого» народу наразі нас представляє, визнаємо результати цього «волевиявлення», вступимо у прямі переговори з «новообраною місцевою владою» та автоматично (!) з моменту виборів надамо Донбабве і Луганді автономію.
Перший наслідок цих дій, який станеться буквально в ту саму хвилину, як буде оголошено про наше визнання «нової місцевої влади» та про початок перемовин із нею, — це повна зміна статусу всієї українсько-російської війни. З цього моменту ми автоматично та невідворотно самі визнаємо, що не було ніякої російської агресії, натомість весь цей час війна була «громадянською».
Що це означає? А те, що ми після цього ніколи, ні за яких обставин вже не зможемо не тільки отримати, а навіть вимагати від РФ жодної компенсації збитків. Натомість навпаки — ми будемо змушені власним коштом відбудовувати все зруйноване, ще й самі сплачувати компенсації всім потерпілим від війни, притому навіть тим, хто проти нас воював!
Про всі інші наслідки, на кшталт лідерів «республік» у Верховній Раді з правом блокувати будь-які наші рухи в бік Європи та НАТО, про безкарність всіх катів з підвалів «спецслужб народних республік», про те, куди подінуться та чим займуться легалізовані як «місцева поліція» збройні банди колаборантів вже багато написано, не бачу сенсу повторюватись.
Коли тупорила вівця (закреслено самоцензурою, виправлено на «новообрана депутатка від правлячої більшості») транслювала аваковський «разводняк» щодо страшного Порошенка, який, бачте, на грудень готує путч, це здавалося дуже кумедним. Мережа відреагувала дружним сміхом та народила чудовий мем про «грудневий пунш», який варить Кандітєр на рошенівському цукрі. Тепер, після видачі Цемаха та двох заяв Пристайка — щодо виборів, та трохи раніше — щодо твердого наміру нової влади «закінчити війну до Нового року», — мені вже ні разу не смішно.
Єдиний спосіб «закінчити війну до Нового року» — це закінчити її повністю на російських умовах, тобто де-факто капітулювати, хоч, звісно, ніхто не назве це капітуляцією. Добровільна капітуляція у непрограній нами війні буде зватись «мирним планом», «врегулюванням», «компромісом», «примиренням» — але це буде саме вона, повна капітуляція перед Пуйлом та прийняття всіх його вимог.
Війна, яку ми ціною чималих жертв зупинили на самому сході країни, і цілих 5 років тримали там, хай не за порогом нашого дому, але при самому порозі, тепер з легкої руки Штанмаєра та нової української влади прийде всередину нашого дому, розповзеться по всій країні та заповнить її.
Я вже був учасником справжньої громадянської війни. Можна дещо по-різному рахувати дату її початку — чи з 16 січня 2014-го, коли Янукович розтоптав Конституцію, чи з 19 січня, коли ми повстали на її захист, чи з 22 січня, коли режим пролив першу кров. Але дата її завершення відома — 21 лютого 2014 року. З моменту втечі Януковича громадянська війна в країні завершилась, натомість практично день-в-день почалась російська інтервенція в Україну. Це була вже зовсім інша війна, і я чудово пам’ятаю, проти кого ми воювали під Луганськом у серпні 2014 — Кантемирівська танкова, Псковська десантна, 136-та механізована…
Ми тоді прихитрились не програти війну. Абсолютно непідготовлені, виключно ціною величезної самопожертви, ми змогли зупинити просування ворожої армії, не дати їй дійти навіть до меж Донецької та Луганської областей. Ми спинили війну на окраїні країни, не пустили її далі всередину, і отримали 5 років миру, який захищають наші бійці на лінії розмежування. Якщо ж нашу непрограну війну проти Росії планують завершити нічим не виправданою капітуляцією — гадаю, в ту саму годину почнеться інша війна, отепер вже насправді громадянська. Цікаво, чи розуміють це на Банковій?
Цей текст — не заклик хапатись за зброю та валити обрану більшістю наших співгромадян і поки що легітимну владу. Це ще одна спроба достукатись до розуму тих, кого хвиля народного гніву на «попередників» абсолютно випадково винесла на такі висоти відповідальності за країну, для яких їм, м’яко кажучи, бракує досвіду та компетентності. Точку неповернення ще не пройдено, навіть після історії з Цемахом (яка матиме необоротні негативні наслідки, але все ж неспівставна із повною капітуляцією) ще можна загальмувати на повороті, та пристати на перевірену попередніми роками позицію — спершу повне відведення військ РФ та контроль над кордоном, відновлення української адміністрації (чи, як варіант, тимчасова адміністрація ООН з миротворчим військовим контингентом), повернення біженців, лише потім — амністія бойовиків (крім тих, що катували та грабували мирне населення), та місцеві вибори за законами України. Це ще можливо, і це також мирний план, тільки не план «русского міра».
Якщо ж наші голоси не почують — тоді що ж… Якщо нас все одно роблять учасниками «громадянської війни», то зрештою що ми втрачаємо? «Пунш так пунш». І варить цей «пунш» аж ніяк не сивий Кандітєр, а молода команда веселих кавеенщиків за рецептом старого кремлівського агента Штанмаєра. І хай не кажуть, що їх не попереджали.
