Бюрократія належить тому, хто їй платить

Коли Володимир Путін вперше сів у президентське крісло — він ввів систему доплат. Неофіційних — чиновникам. Завдання було просте: відігнати бюрократичний апарат від олігархів.

Путін першого терміну продавав себе виборцю як людину, здатну «навести лад». Боровся з бунтівної Чечнею. Позбавляв олігархів доступу до медіаресурсів. Відновлював керованість і контрольованість. Держава була слабким гравцем — а Путін мав намір зробити його сильним. Цілком логічний крок для людини, яка наступні двадцять років проведе на чолі державної вертикалі.

Система доплат була потрібна йому для вирішення цього завдання. В іншому випадку він був би приречений на саботаж. Чиновника танцює той, хто йому платить. Якщо ти не заповнюєш вакуум — це робить хтось інший.

Це правило універсальне. Україна не виняток.

Ми два десятиліття живемо в просторі тотального лицемірства. Обиватель хоче, щоб чиновники жили на прожитковий мінімум. Політики бояться піднімати зарплати в держсекторі. Депутати роблять вигляд, ніби живуть на одну зарплату. Хоча система неофіційних доплат існувала завжди. Гроші в конвертах отримували більшість з тих, хто в силу посади міг торгувати своєю лояльністю. Винятки були — але, як і завжди, вони лише підтверджували правило.

Бюрократія належить тому, хто їй платить. І мова зараз не тільки про депутатський корпус. Мова про сотні чиновників по всій країні, які повинні «імплементувати», «створювати» і «забезпечувати». Вони робили вигляд, що живуть на офіційну зарплату. Ми робили вигляд, що віримо в це. Будь-яка спроба платити «ринкові» гроші приводила до «кейсу Коболєва». Коли про зарплату глави «Нафтогазу» не говорив лише лінивий.

Зміна влади поміняла прізвище — але не правила гри.

Володимир Зеленський може змусити парламент проголосувати за що завгодно. Може скасовувати недоторканність, концентрувати силові повноваження, розставляти на ключових посадах довірених людей. Але ключове питання залишиться тим самим: а хто буде платити чиновникам?

Є кілька варіантів.

Перший. Влада вольовим рішенням піднімає зарплати. Робить держслужбу привабливою для тих, хто не хоче брати хабарі. Пояснює виборцю, що кілька тисяч доларів — це адекватна компенсація для чиновника середнього рівня. Отримує право на те, щоб говорити про реальну зміну правил гри. Попутно — несе іміджеві втрати.

Другий. Влада зберігає систему доплат в конвертах. Вибудовує схеми в держкомпаніях, на митниці або в податковій — без яких неможливо забезпечити потрібну кількість «кешу». Або домовляється з фінансово-промисловими групами про спільне управління держапаратом.

Третій. Влада не робить нічого. Дозволяє олігархам і далі приватизовувати держапарат. Бореться з наслідками, а не з причиною. Ритуально заарештовує корупціонерів, на місце яких неминуче приходять інші корупціонери. Ця ситуація неминуча — фінансова подушка безпеки, що дозволяє не озиратися на офіційну зарплату, є далеко не у всіх, хто готовий сьогодні інвестувати свої знання і досвід в налагодження держмашини.

Будь-які законопроекти нової влади не скасують питання зарплат. Тому що саме від нього залежить те, хто, в кінцевому підсумку, приватизує країну.

Варіанти три. Фінансово-промислові групи. Персональна вертикаль Володимира Зеленського. Або суспільство — якщо нова влада набереться сміливості зламати систему тотального лицемірства.

І якщо ми не побачимо рішення — це буде означати, що його вже прийняли.

Переклад з російської

Джерело