Мої президентські 100 днів

Очевидно, так не могло й бути, позаяк у мільйонів президентів по-різному склалося враження. 73 відсотки (може, тепер вже менше) воліють ще трішки почекати, а чверть, яка, як на мене, поступово зростає, — кажуть, що це лише «квіточки».

Проблема в тому, що у решти президентів ніхто не питає, як рухатися далі — ні у 73-відсоткових наївних, ні у 25-відсоткових, знову ж таки, на мою думку, реалістів. А навіть якщо й питають — десь у фейсбуках чи інстаграмах, — то воліють не читати відповіді на свої ж меседжі, а, у кращому разі, як колись, за пріснопам’ятного совка, — «беруть до уваги».

До прикладу, у мене і мільйонів інших ніхто не поцікавився думкою про те, як відзначати черговий День Незалежності. Просто постановили «змінити формат». Це не означає, що спільнота мовчки проковтнула сумнівну «фішку». Навпаки, по всіх усюдах, де це тільки можливо, лунали заклики до логіки і здорового ґлузду. Висловлювалися напричетніші до знакової події, — учасники війни на Сході, родини загиблих, волонтери. І що? А нічого. У результаті 24 серпня ми стали свідками двох святкувань: влада — осібно, народ — осібно. Як президент, я б добре запам’ятав цей прикрий факт, бо будь-яка наділена високими державними повноваженнями особа мала б усвідомлювати, що добром така прірва між владоможцями і громадянами не закінчувалася ніколи. А в Україні — поза сумнівом.

Чи питали в інших президентів їхню думку про подальші перспективи війни з Росією. Ні, не питали. По-перше, тому, що найголовніший з президентів (той, хто наділив такими ж повноваженнями решту громадян) дуже боїться промовити слово «Росія», коли йдеться про уособлення агресора, нападника, окупанта. Аби не образити Москву та того президента, який у Кремлі, під час «фішечного» дійства у День Незалежності навіть дещо «підправили» Державний гімн України, втопивши у реповому бурмотінні знакові слова «Від Сяну до Дону». Про менш урочисті промови нашого очільника, у яких вкрай необхідно все ж проартикулювати назву призвідника та натхненника війни, чуємо знову ж таки якісь невирозумілі формулювання, ухилення від конкретики, на кшталт «та сторона».

Чи поцікавилися моєю, теж, маю надію, досі президентською, думкою про міжнародні справи України? Далебі, ні. Певно, наперед знаючи, що більшість таких, як я, застосував би вето проти інфантильності у справі повернення Росії у ПАРЄ, проти певних, доволі сумнівних афер, як от — одностороннє перемир’я на Донбасі задля хутчішого скасування вбивчих санкцій проти окупанта. Я, звичайно, реаліст, і не маю сумнівів, що це вето було б легко подолане однопартійною більшістю майже усуціль «зеленого» парламенту. Як і інші схожі протестні жести з приводу хороводів довкола повернення Росії у G8, сльозливих телефонних дзвінків у Кремль, ледь не щомісячних перетасувань у складі Тимчасової контактної групи у Мінську тощо.

А про війну з олігархами, — то тут взагалі не варто й заїкатися про президентські повноваження кожного громадянина України. Мабуть, тому, що найголовніший з гарантів не тільки завдячує багатьом товстосумам підтримкою на шляху до омріяного фотеля, але й має певні зобов’язання перед «сильними світу цього». Саме тому, ще не минуло 100 днів, як Ігор Коломойський мав значно більше нагод святкувати перемоги на «економічному фронті», ніж його маріонетка Зе!, а Віктор Пінчук задоволено потирає руки не тільки від зростання експорту продукції «Інтерпайпу» до країни-агресора, але й від того, що крок за кроком набувають обрисів його фантастичні марення про майбутнє України. І про замирення з Москвою, і про долю Криму, і про інтегрований в тіло країни інфікований руснею Донбас. Знову ж таки, — якось «несподівано» з’ясувалося, що демонізована формула «Роттердам+», за допомогою якої дискредитували «попередників», виявилася найоптимальнішою для закупівель вугілля. Ахметов, мабуть, втішений, однак НАБУ чомусь не надто квапиться ставити крапки у висмоктаних з пальця кримінальних провадженнях проти причетних до цієї «схеми» чиновників.

Про безлад у політичній царині за останніх 100 днів взагалі говорити не доводиться. Ну, не варто ж сприймати знану фразу: «Політика — це мистецтво керувати цирком зсередини мавпячої клітки» американського публіциста Генрі Луїса Манкена буквально. А саме так розуміє свою справу найголовніший з президентів і його Офіс. Хоча, зрештою, за задумом, про який теж не питали ні мене, ні інших, все зводилося саме до такого — сформувати громадську думку про політику, державу і дуже серйозні, пов’язані з ними речі як про шапіто. А поки народ потішатиметься з реприз та кривляння блазнів, за лаштунками проводити свої сумнівні оборудки, робити гроші і плювати з високих веж на отару «тупих овець».

Та як би те не було, 24 серпня більш ніж однозначно дало зрозуміти верхівці, що, коли йдеться про країну, її незалежність, її гідність, то президентом насправді є кожен українець. Не тому, що цей статус йому метафорично, задля гарного слівця «подарував» випадковий персонаж з високої трибуни, а тому, що ці високі поняття є для них святими, вистражданими і фундаментальними. Так, прикра помилка обивателів і малоросів може обернутися для країни новими випробуваннями. Але, на щастя, є мільйони президентів, які без тіні сумніву візьмуться за виправлення цих помилок.