«Якби ви вчились так, як треба…»
Я не знаю, чого навчать молодих та зелених народних депутатів, що, слід думати, з’являться під куполом Верховної Ради «по приколу», у Трускавці.
Там «Слуга народу» влаштувала лікбез для вчорашніх тамад, шоуменів, безробітних, аби вони орієнтувалися, куди насправді потрапили, і не дуже кремпувалися перед масштабністю своїх обов’язків. Можливо, й насправді інтенсивний курс молодого бійця у дечому змінить погляди депутатських рекрутів на світ, хоча, як на мене, є певні сумніви у тому. Бо для того, аби щось осягти, треба, перш за все, бажати цього, а, по-друге, вже напевно освітній процес передбачає участь талановитих та досвідчених педагогів. У мене не виникає сумнівів з приводу особи Максима Нефьодова, який теж мав у дорогезних трускавецьких готелях якусь лекцію, але ж він такий — один… Що ж до бажання «учнів», то тут соцмережі вже, мабуть, втомилися від валу дописів про сумлінність і «допитливість» слухачів інтенсиву.
Оксана Забужко, пояснюючи феноменальний успіх команди Зе на виборах (що президентських, що парламентських) зауважила: «що гірші показники освіченості, то вищі ризики для країни потрапити в пастку популізму. Ось тут і пролягає зараз головний фронт нової світової війни — чи радше продовження столітньої, яка почалась у 1914-му. Ціле століття триває один і той самий сюжет: боротьба за владу над «масовою людиною». Але що робити, коли переможцями у цій тривалій баталії за «масову людину» звитягу святкує та ж «масова людина»? Продукт популізму, його жертва, чи, може, навпаки — бездумний адепт, типовий представник «совка», який, попри юний вік, тягне на собі старі патерналістські стереотипи, відкладає до «світлого майбутнього» те, що мав би зробити ще вчора, притому — власними руками?
Ось лише два приклади до розмови про те, хто формуватиме владний мейнстрим найближчим часом. Минулої неділі на Львівщині вшанували комбатантів дивізії «Галичина», урочисто перепоховали прах кілької загиблих у так званому «Бродівському казані». Реакція від переможців виборів, «слуг народу» не забарилася. Блогер Максим Бужанський, один із щасливих власників депутатського мандата, гнівно засудив цю акцію, вимагаючи від міністра оборони Степана Полторака негайних пояснень. «Будьте ласкаві, поясніть, будь ласка, хто санкціював присутність військовослужбовців ЗСУ на перепохованні решток солдатів 14 дивізії
От скажіть мені, який Нефьодов розтлумачить Бужанському усю цю «історію з географією»? Скільки можна відсилати його і схожих «ноунеймів» до першоджерел, тобто до матеріалів Нюрнберга, у яких навіть серед білого дня зі свічкою не знайдеш згадки про дивізію «Галичина»? Коли люди на майже 30-у році незалежної України надалі живуть у своїй, набутій з російських пропагандистських ресурсів мушлі, — то хіба їм зарадиш тижневим чи навіть десятиденним інтенсивом? Ба більше, — чи хочуть вони знати правду, аби не верзти дурниць, принаймні з парламентської трибуни?
А ось ймовірний міністр охорони здоров’я (так вже пече Зе незалежна і грамотна Уляна Супрун!) Михайло Радуцький — засновник клініки «Борис», — взагалі перевершив очікування адептів «особливого українського шляху». У своєму недавньому інтерв’ю він видав унікальну, з точки зору сучасних поглядів на толерантний світ, тезу: «Протоколи інших країн можна брати за основу, але їх обов'язково потрібно адаптувати. Адже, скажімо, генетичні відмінності в перебігу тих чи інших хвороб у представників різних рас, визначаються й особливості їх лікування. Тому протоколи мають бути тільки національними, написаними українською мовою, затвердженими МОЗ і Мінюстом, адаптованими» (курсив мій — Авт.).
Ну, от скажіть, які університети з ординатурами слід закінчити, які магістерки захистити, аби позбутися відверто расистських упереджень, ба більше, аби не пояснювати «генетичними відмінностями» небажання українських медиків дотримуватися загальновизнаних методів лікування? У результаті, як іронізує блогер Сергій Фурса, «Приходить німець в лікарню з діагнозом — йому антибіотик. Приходить українець — подорожник…».
Але хіба варто дивуватися з таких дрібниць, коли найвища посадова особа держави зовсім не здає собі справи, вдаючись до сексистських фразочок на кшталт «Жінки — це бренд України», коли масні «приколи» Зеленського-президента сприймаються публікою як репризи сценічного героя з Кварталу 95, коли перші сто днів нового глави держави чомусь до болю нагадують рімейк серіалу «Слуга народу»…
Є речі, яких не навчиш, бо вони осягаються, перш за все, вихованням і бажанням. Великий філософ і знавець людей Мераб Мамардашвілі казав, що «людина — це прагнення бути Людиною. Так само суспільство — це прагнення бути суспільством, а держава — це прагнення бути державою». Хто з нової влади чи її численних симпатиків демонструє (бодай про людське око) хоча б натяк на розуміння важливості таких речей?
