Ганнібал біля воріт, троянські коні вже за порогом
«Ганнібал біля воріт». Так назвав свою статтю Мирослав Маринович. Вона – про те, що українське суспільство постало перед загрозою реваншу «колишніх», тобто функціонерів з когорти Януковича, і про те, як реагувати на цю загрозу.
Радянський дисидент вважає, що першочерговим завданням має стати формування політичної сили, яка б була дієвою у протистоянні з партією чинного президента Володимира Зеленського, і натякає, що однієї такої сили недостатньо, бо тільки дві партії — «Європейська солідарність» Петра Порошенка і «Голос» Святослава Вакарчука — здатні на таку місію.
Та як на мене, найнебезпечніше те, що український виборець, вимагаючи від політичної еліти «нових облич», зрештою, масово проголосувавши за «нове (куди вже новіше!) обличчя», обманув сам себе. Бо надав перевагу не «котові у мішку», а «мішку з чортами». А відтак проґавив момент, коли цим «новим обличчям» вдало і хвацько скористалися зовсім не нові, ба — до болю знайомі — сили реваншу. Заголовок до статті Мирослава Мариновича мав би звучати дещо інакше: «Ганнібал біля воріт, троянські коні вже за порогом».
Поки українці обговорюють чергові «фішки» Зе! Команди: зовнішньополітичні проколи, специфічну манеру вести дискусію, «прикиди» на поважних зустрічах, вправні соратники колишнього президента Віктора Януковича та відверті українофоби з пропутінського табору методично руйнують основи української державності, у першу чергу, найвагоміші здобутки постмайданної влади. Андрій Портнов, Віктор Медведчук та іже з ними можуть наразі не перейматися тим, що хтось особливо обурюватиметься їхніми витівками. У свідомості загалу все — і спроби ревізії декомунізації, і нападки на закон про мову, і погрози на адресу особливо активних симпатиків Петра Порошенка, — асоціюватимуться з політичною волею або ж некомпетентністю Зеленського і Ко. Тихою сапою і без суттєвих витрат, за бездіяльності, а часто — й за сприяння чинного президента (як це трапилося під час перших призначень на посади голів ОДА), реваншисти різних мастей переформатують країну до рівня 2013-го, а там — пожинатимуть плоди, досвід бо є…
Це аж ніяк не означає, що популізм «слуги народу» є безневинним і безпечним. Особливо, коли розмінною монетою Зеленського стають національні інтереси України, коли його некомпетентність і бажання дешевої артистичної слави вилазить боком країни.
До слова, реваншисти не надто зважають на те, що суспільство вимагає «нових облич». Чи багато таких у списках «Опозиційної платформи — За життя» Юрія Бойка, Віктора Медведчука та Вадима Рабіновича? Тим не менш, вони впевнено тримаються другої сходинки соціологічних рейтингів, отже, претендуватимуть на велику фракцію у новому парламенті. Запит на «нові обличчя», по-перше, був явною маніпуляцією політтехнологів, по-друге, цей запит за будь-яку ціну кинулися втілювати у своїх списках інші учасники перегонів.
Зате, судячи з практики, у реваншистів є контроль над судами. Бурхлива діяльність Портнова наразі скидається на залякування політичних опонентів. Та, боюся, після парламентських виборів цей контроль буде використано на повну задля маніпуляцій з результатами. Коли ж екс-регіонали дорвуться до парламентських мандатів, їм вже не потрібно буде прикриватися ні Зеленським, ні популістськими обіцянками. Вони правитимуть бал.
А що ж справжня проєвропейська, а головне — проукраїнська — опозиція? Єдності перед «Ганнібалом» ми не дочекалися. Бачимо, що на співпрацю «Голосу» і «ЄС» сподіватися не варто — обидві шматують спільний електорат.
Радикали Ляшка, «Громадянська позиція» Гриценка, «Українська стратегія» Гройсмана, «Самопоміч» Садового, «Свобода», що взяла під крило кілька радикальних правих організацій, балансують на рівні 1−2 відсотків. До майбутньої Верховної Ради вони не потраплять, але заберуть такі критично потрібні відсотки не у «Опоплатформи» чи «Слуги народу», а у «Європейської солідарності» Порошенка і «Голосу» Вакарчука. Тим самим, додадуть мандатів реваншистам і путінським маріонеткам.
