Щоб не стала Рада естРадою
Дочасні вибори, а особливо передвиборчі з’їзди партій, де оприлюднено меню для українського споживача на 21 липня, важливі не тільки тим, що визначатимуть найближче майбутнє країни. Вони є яскравим відображенням загального настрою суспільства - дивного і водночас передбачуваного.
Дивного тому, що і політики, і їхні потенційні симпатики якогось прекрасного дня з незрозумілих причин вирішили, що з країною, яка відчайдушно захищає свою незалежність проти найбільшої мілітарної потуги (принаймні в Європі), яка за майже тридцять років не дала собі ради ні з економічною стабільністю, ні з гідним сучасної людини соціальним проєктом, можна безвідповідально експериментувати. Зрештою, це рішення народилося не сьогодні і не вчора, воно формувалося поступово, але незворотно. Відносною безпекою у тилу, який надійно прикрили наші воїни на сході, раною Донбасу, «ретельно перебинтованою» недавнім головкомом і генштабом, інвестиціями, спричиненими, не в останню чергу, дипломатичним хистом екскерівництва і довірою до нього в європейських та американських офісах. А ще — більш-менш зваженою урядовою політикою, яка намагалася і тримати гривню, і субсидувати найзлиденніших, і вчасно розраховуватися за міжнародними зобов’язаннями України. Якось тихо зі сцени зійшли одіозні олігархи, затаївши злобу на «режим Порошенка», готуючись до реваншу. Здавалося б, дала собі спокій і Росія, зрозумівши, що єдиним ефективним методом ведення гібридної війни з Україною є терпляче очікування зміни керівництва у Києві, а також масові вкиди компромату, фейків, сіяння хаосу і недовіри серед українського суспільства, роз’ятрювання ран «зубожілих» і «пограбованих» постмайданною владою.
І це їм вдалося — і ображеним олігархам, і Москві. Україна на президентських виборах обрала голограму, телевізійний образ омріяного обивателем популіста, який у реальному житті виявився не готовим ні до дипломатії, ні до війни, ні до живого і зрозумілого спілкування зі своїми ж виборцями. Те, чий сценарій втілюватиме Зеленський-президент, стало очевидним ще до його інавгурації — в Україну з метою негайного реваншу потягнулися прихильники Януковича-вигнанця, прокинувся найвідоміший «політико-фінансовий» біженець і водночас головний спонсор перемоги Зе! команди Ігор Коломойський. А вже після тронної промови пішло-поїхало… «Не стріляти у відповідь», «зняти блокаду з ОРДЛО», «українські військові обстрілюють дитячі садки на окупованій території»…
Але досі апетити нової влади і її ляльководів стримував парламент. І, природно, це викликало істерику серед найзатятіших прихильників президента-шоумена, тиху лють його інвесторів. А «за порєбріком» цей парламент давно зненавиділи. Треба було усунути цю останню перешкоду на шляху остаточного реваншу і гальмо, яке унеможливлювало ганебну капітуляцію перед російським агресором.
Отож маємо дочасні вибори, які, не зважаючи на свою юридичну сумнівність, таки заповідаються стати доленосними.
Хто виходить на політичний кін? Судячи з кількості охочих взяти участь у цьому «святі демократії», нас знову дробитимуть за ідеологічними та світоглядними критеріями. Особливо це стосується проєвропейськи, патріотично налаштованого електорату. Бо у протилежному таборі бачимо консолідацію і компроміси — навіть між вчорашніми опонентами. До прикладу, «Опозиційна платформа «За життя» кума Путіна Медведчука (друга за рейтингами після віртуальної «Слуги народу») консолідувала найвідвертіших реваншистів — від Бойка до Королевської. «Довіряй справам» Кернеса і Труханова разом з рештками ахметовського «Опоблоку» підбиратиме крихти з мажоритарного стола на сході та півдні.
А ось виборця наразі третьої за рейтингом «Європейської солідарності» Петра Порошенка рватимуть на клапті з особливим цинізмом. До «банкету» пристане патріотично налаштований електорат «Батьківщини», «Голос» Святослава Вакарчука забере частину молодіжного сегменту, двозначна «Сила і честь» Смєшка спробує потоптатися серед силовиків (особливо відставних), «Свобода» разом з Білецьким, Ярошем etc. підхопить радикалів. За таких розкладів гарантовано матимемо реваншистську більшість у парламенті. І лише неймовірні зусилля меншості патріотів і, умовно кажучи, «прозахідників» зможуть стримувати апетити «позавчорашніх». Та чи зможуть?
Про якісний склад Ради можна говорити, навіть побіжно глянувши на присутність у списках розмаїтих діячів… ну, якби ж то культури! — ні, масової культури, естради. Можна зрозуміти виборця — і Вакарчук, і Павлік, і Винник, і, звісно, Поплавський (йде з Аграрною партією) — люди впізнавані серед естрадної публіки. Але чи зможуть вони впоратися зі своїми обов’язками нардепів у парламенті? Питання риторичне.
З сумом повторю услід за Чарлзом Спенсером: «Без сумніву, що зі всіх жахливих помилок людей найжахливіша полягає у тому, що для того, аби оволодіти будь-яким нескладним ремеслом, до прикладу, шевця, слід довго вчитися. А єдина справа, яка не потребує жодної підготовки, — це мистецтво створювати закони для цілого народу!». Видається, 21 липня ми підтвердимо цей невтішний висновок.
