«У них два бакси в очах»

Зеленський — типовий персонаж з української «опери» середини 90-х років минулого століття. Криві посмішки, закасані по лікті рукави на дипломатичних зустрічах, кількаденна щетина, награна і водночас виклична рішучість, за якою ховається невігластво, шаурма, «качалки» у залі… Так тоді, у «лихі 90-і» починали свої «бізнЕси» «пацани на районі», аби відтак або загриміти у тюрму, або ж вбратися у костюми від Бріоні і відфутболювати журналістів з їх прикрими запитаннями про перший мільйон.

Мені видавалося, що після Помаранчевої революції Україна гендлярського хамства канула у Лету. Однак — ні, явився Янукович, як рецидив, як симптом недбало вилікуваної простуди, як нагадування про справжнє коріння значної частини українських політичних еліт. Після Майдану і початку війни на Сході носії цієї, з дозволу сказати, політичної «субкультури» зачаїлися, поховалися, — хто за кордон, хто у власних особняках-фортецях, пильнованих приватними арміями. Країна вдягнула камуфляж, у стилі суспільної дискусії спілкування зазвучали мілітарні нотки, а стрімке зближення з Європою та Штатами вимагало і чітких дипломатичних рішень, навіть на рівні дрес-коду…

Це, так би мовити, позірні, очевидні ознаки п’яти років постмайданної влади, які, однак, поступово вростали у ментальність українців, принаймні тих, хто щиро вірив у європейську перспективу України, хто достеменно знав, що колись, завдяки спільним зусиллям світу і нас з вами, ми подолаємо агресивного сусіда, повернемо відібрані у нас Донбас та Крим, подолаємо внутрішні негаразди і станемо нарешті частиною західної цивілізації.

…Мені цікаво, куди пропали винахідники цинічних тез про «бариг» у попередній владі? Чому вони мовчать, коли на телеекрани вилазять привиди 90-х і гендлярсько-хамським тоном просторікують там про втрачені ними «дєнєжкі» на російському кіноринку через україномовні квоти? Ті, хто переконаний, що з Путіним «можно договорится», не озвучуючи ціну. Ті, кому поперек горла декомунізація, Томос, хто звик купатися у проміннях слави провінційної расєйської публіки, розважаючи тамтешніх напівп’яних хазяїв життя, і скурпульозно рахуючи «дєнєжкі». Ось стиль і норов компанії, у якій зростав наш нинішній, з дозволу сказати, президент, ось звідки його манери і норов. Борис Шефір — не просто брат першого помічника президента, він — сценарист, можна сказати роботодавець Зеленського-коміка, людина, яка писала тексти для хед-лайнера Кварталу. І про Україну-проститутку, і про термос, і про голу-босу армію, і про радість відкосити від неї. Радість, втілену у власне життя нашим головкомом…

Чому не чуємо пасажів про «бариг», коли йдеться про спротив «закасаних рукавів» запровадженню енергоринку — ще одного кроку до європейської інтеграції? Чому новий секретар РНБО Олександр Данилюк вужем звивається, розповідаючи про «міжнародних партнерів», які буцімто рекомендують Україні утриматися з цією реформою? Якщо Данилюк має на увазі Коломойського з його феросплавним гігантом, — то, може, й так. Бо Ігор Валерійович зовсім недавно партнерствував із Зе! командою справді з-за кордону… Ачей, не про Європу мова, це вона ж гарантувала нам 500 мільйонів євро з умовою вчасного запровадження енергоринку.

Чому ми не побачили жодного «журналістського розслідування», яких у телевізорі під час виборчої кампанії було, мов мильних серіалів, про корумпованість, непотизм і кумівство Зе! команди? Про те, що для працевлаштування своїх помічників, радників з Кварталу новообраний вже на другому тижні каденції значно розширив штат своєї Адміністрації?

Чому ніхто з «акул пера», що буквально волали «Пробі!» про «старі кадри» в оточенні Порошенка, досі не звернув уваги на «кредитні історії» Богдана, Данилюка, Шефіра… Не кажучи вже про Коломойського, Портнова та іже з ними. Бо хто ж «за дякую» стане відстежувати вирії «дріботи» «ображених» Майданом, які потягнулися в Україну, відчувши запах реваншу і чергової нагоди поживитися?

Оце — справжні бариги, гендлярі найнижчого сорту, які переконані, що людина живе лише заради того, аби купувати-продавати. Що найвищою мотивацією людського життя є гроші, гроші і ще раз гроші… Їм невтямки, за що насправді воює Україна, вони не ймуть віри у те, що волонтери навіть не чекають «дякую» від своїх фронтових підопічних, їм годі зрозуміти бабусю, яка із жалюгідної пенсії відкладає копійки на пряжу, аби відтак зв’язати теплі рукавички для молоденького снайпера…

Колись мій знайомий сантехнік (золоті руки у хлопця) казав про колег-халтурників коротко і ясно: «У них два бакси в очах». Тож замість моторошних сюжетів про «зажерливого Порошенка» тепер можна вигадувати сотні гламурних епітетів з метою сподобатися чинному президентові. Можна розповідати про «богемне хамство» та інші несосвітенні переваги цього криворізького хлопця. Але це все буде дешевим фліртом з брутальними гендлярами (мабуть, найточнішим тут буде російське слово «прожженные»), з неприйнятним для нормальної людини світом, у якому дзвін мідяків звучить гучніше, ніж голос власного сумління.