Куди йдемо?
Людина без минулого… Улюблений сюжет сучасних мильних опер, коли в центрі сюжету — суб’єкт з повністю відключеною свідомістю в результаті больового шоку, травми, психічного потрясіння.
Ідеальні виконавці з геть відімкненими механізмами опору, внутрішнього самоконтролю. «Якщо дихання порушене через зашморг, що затягнутий на шиї, — розріжте його» — радить довідник «Перша допомога при нещасних випадках і в екстремальних ситуаціях».
А якщо повністю атрофовані механізми дихання і навіть кровотоку?
Якщо втрачати взагалі нічого, адже виросло покоління зрощене паралельною реальністю? «Людина без минулого» — на цих виборах — не уявна химера, а цілком конкретних індивід, апатичний, неврозний, який психологічно не може адаптуватися до соціальної напруги сьогодення, не може вписатися в «координати війни», в політичні виклики сьогодення. Для якої «минуле» — дражливе, непередбачуване, що постійно вимагає питань і відповідей, самостійного мислення, інтелектуальних зусиль, точних знань. Воно надто травматичне, зрештою зайве. Українська історія з її надміру больовими точками, такими як Голодомор, репресії, війни минулі і сучасні — не корелюється з уявними насолодами і розвагами, емоційною розрядкою, які йому пропонує віртуальна реальність, яка прицільно налаштована особисто на тебе, твій маленький світ, твої уявні кривди і проблеми, на пошук винних у твоїх побутових і соціальних негараздах. Вона повністю збігається з твоїм алгоритмом, а те що вона його спрямовує і спотворює — то зрештою мала ціна за внутрішній комфорт, адже новітні технології маніпуляцією свідомості налаштовані на реалізацію інстинктів, можливість безперешкодного вихлюпу агресії, емоційної стихії, що не вимагає особливих зусиль.
Петро Порошенко в силу самої обмеженості його президентських повноважень не винен у економічних чи фінансових проблемах країни. Революція гідності і подальше скорочення його повноважень чітко визначили межі його повноважень, найголовніші з яких — силовий блок і міжнародна політика. Гальмування реформ цілком на совісті Верховної Ради, яка не приймає необхідних законів. Корупційну складову українського бізнесу і всесилля бюрократії можна поставити на карб українського уряду, очолюваного Гройсманом, діяльність якого або непрозора, або повністю опинилася за межами суспільної уваги. Підвищенні тарифів, зубожіння населення — хто винен, де корінь зла? Такими питаннями українська спільнота не задається. Винуватця призначено. Окреслено. Усе заступає фігура нинішнього Президента, який постійно на очах, в телевізорі, інформаційних потоках. Саме він задає градус політичної напруги, вказує на ризики, ставить питання, спричиняє розігрів суспільної атмосфери. Питання оборони, полонених, міжнародні питання, які він з успіхом долає, створивши навколо України потужний блок підтримників. Тріуфальне здобуття Томосу, безвіз, підписання Асоціації з ЄС, постійна полеміка з Росією, особисто з Путіним. Постійне апелювання до національних цінностей…
У відповідь агресивне неприйняття його постаті Росією, Кремлем, і злісне шипіння українського обивателя, який, авжеж, хоче миру, спокою, хоче віртуальне «ніщо» на цій посаді, аби його не навантажували великими і складними питаннями, не допікали глобальними проблемами. Капітулянтські настрої настільки очевидні, що не помічати їх не може тільки сліпий. Вони приховані поки що за лукавими закидами Петру Порошенку у невиконанні його обіцянки зупинити війну. Не треба бути провидцем, щоб спрогнозувати, що завтра про здачу території і інтересів України заговорять на повний голос. Зрештою, звідкіля би взялася така масова підтримка кандидата, який обіцяє свої виборцям впасти на коліна перед Путіним?
Згадаймо, як часто ми дивувалися з мешканців Росії, вважаючи їх зазомбованим, соціально запрограмованим соціумом, і були твердо переконані, що позбавлені загрози маніпулятивних інформаційних впливів на свідомість пересічного українця. Загроза прийшла звідки її не очікували хоч попереджувальних сигналів було більш аніж достатньо. Досить проаналізувати яким вірусним, всеохопним (і яким скороминущим) у соцмережах буває захоплення тією чи іншою темою. З яким дивовижним єдиномислієм і пристрастю накидаються мережеві рої на чергову жертву інформаційного простору. Які безкомпромісні, криваві точаться баталії навколо здавалося би дріб"язкових приводів. Тут у полон не беруть. З незгодними розправляються нещадно і жорстко. «Друзі», «френди» розсварюються назавжди не у важливих, доленосних питаннях суспільного життя, а навколо нікчемних і точно не вартих таких пристрастей закладених інформаційних мін.
Пригадую, якою шаленою була боротьба за Євгена Ніщука, щоб відновити його на посаді міністра культури. І що? Нині з приводу чи без приводу його облаяти — вважається хорошим тоном для будь-якого українського інтелектуала, чи такого, хто себе ним вважає. Ця інформаційна ріка — лише на позір некерована. Нині не потрібно ламати акаунти, щоб залізти в голову постійного користувача соцмереж, Каммингс — політичний стратег, один із головних пропагандистів, який вплинув на думку виборців у голосуванні за вихід Британії з Євросоюзу радив «зламати виборчу систему», вибудувати стратегію і суспільне медіа, які «зможуть перерахувати шанси на нашу користь». А для цього використати всі прораховані поведінкові алгоритми.
Ми маємо справу справді з новітньою і невідомою нам поки що реальністю. На одному полюсі — нагальна потреба творення громадянського суспільства з його інституціями контролю над владою, творення політичної нації, що вимагає консолідації і напруги всіх здорових суспільних сил, синергії творчості і поступу. З іншого — деструктивний натиск цілеспрямованоі дезінформації, зомбування при використанні більш жорстких засобів і методів, наприклад, спеціальних технологій і психотропних препаратів. Мета та ж сама — відключити самоконтроль і здатність людини до опору, відкрити шлях до оволодіння психікою особистості. Мене можуть звинувати у хворобливій прихильності до т.з. теорій змов, у перебільшенні загрози. Я би погодилася, коли б не одне але. Я — не без минулого. Тіні мого закатованого роду постійно ходять за мною. Сьогодні я співчуваю Франції, яка переживає трагедію свого великого Собору, та поряд з ними я бачу і інші вогні — наших поруйнованих храмів, бачу шрами на рідній землі, де лежать українці, убиті Голодомором. І чую свист мінометів і градів, які свистять нині над нашими головами. Зараз. Ось тепер. Ми вистоїмо, або підемо в небуття — без опору, без боротьби, засліплені, одурманені віртуальними вітряками, які перемелють наші душі і наше майбутнє.
Обирайте!
