Навіщо їм влада?
Усі спроби дискусій між прихильниками та опонентами чинного президента, зазвичай, закінчуються залізобетонним аргументом з боку останніх: «Він відчайдушно тримається за крісло, його завдання — будь-що утриматися при владі». Хоча сам Порошенко кілька разів казав, що це не так, і навіть розповів про свою мрію на випадок, коли йому доведеться піти з посади, — стати депутатом Європарламенту.
Однак аргумент симпатиків «команди Зе» лише на перший погляд є достатнім. Особливо, коли замислитися над тим, а навіщо обидвом лідерам президентських перегонів влада?
Ок, частково погодимося, що Порошенко дбає про втримання влади задля власного збагачення. Тоді постає закономірне запитання: яке ж це збагачення, коли, попри значні статки, Петра Олексійовича не видно у щорічному рейтингу Forbs? І чи можна вважати «дохідною» посаду, на якій ти з власної кишені мусиш віддавати на зміцнення оборони мільярди гривень? Питання зависають у повітрі, однак, навіть якщо б ми знайшли втямливі відповіді на них, то навряд чи можна було б вважати їх вичерпними.
Я не даремно кілька разів поспіль вживаю слово «мрія», коли кажу про чинного гаранта. Переконаний у тому, що Порошенко, — попри свій прагматизм (що притаманно підприємцям, і без чого навряд чи збудував би потужну бізнес-структуру), має визначальний «пунктик у голові». Він вважає своєю місією остаточно вивести Україну з імперської орбіти, залишитися в історії не тільки як президент, якому вдалося здійснити неможливе — виграти війну з Росією, остаточно нейтралізувати її зусилля для новітнього поневолення України, запровадити країну в ЄС та НАТО. Мені видається, що саме ця «місійність» є найважливішим мотиваційним чинником, який обумовлює поведінку Порошенка і його стратегії.
І йому це досі вдавалося. Важко осягнути, скільки зусиль, дипломатичного хисту, часто, мабуть, болісних компромісів, слід було докласти, аби Асоціація з ЄС таки сталася. Спробуйте переконати фактично «кинутих» Януковичем європейських лідерів у тому, що вчинок «проффесора» був непорозумінням, казусом, і Україна таки прагне до сім’ї цивілізованих народів! Порошенко спробував і зміг.
А безвіз? Не писатиму про переваги цього досягнення, лише зауважу, що український випадок — мабуть, унікальний. Мені досі важко зрозуміти, чим керувалися у Брюсселі і Страсбурзі, погоджуючись на безвізовий режим для країни, яка фактично перебуває у стані війни? Порошенко знайшов аргументи. До слова, робив це під улюлюкання своїх співвітчизників, які чомусь вирішили, що «місія нездійсненна»…
Армія… Погодитися на роль головнокомандувача нашого війська зразка 2014-го (якщо можна назвати військом натовп деморалізованих, обірваних і голодних хлопців) міг тільки безумець або великий романтик. Не тільки погодитися «поруліть», але й взяти на себе велетенські зобов’язання — створити за короткий період часу боєздатні збройні сили, оснастити їх найновішою зброєю, сформувати антимосковську коаліцію і витиснути з партнерів все, що тільки можна (Javelin тут не найважливіші, радше символічні речі).
Не кажу вже про автокефалію української церкви — після 300 років московського засилля Томос ми отримали за кілька місяців. Для того, аби таке вчинити, треба бути справді одержимим ідеєю.
А тепер — навіщо Порошенкові влада зараз? Він цілком вичерпно відповів на це запитання, окресливши свої найближчі плани. Заявка на участь в НАТО у 2020 році, відтак — вступ до Євросоюзу. А ще — продовження реформ, і, сподіваюся, дещо іншими темпами, ніж це було досі. Ця виборча кампанія не минула даремно для гаранта, він дізнався від співвітчизників (як опонентів, так і, до слова, симпатиків) багато нового і несподіваного про себе і своє оточення. Гадаю, Порошенко усвідомлює, що на ці виклики слід реагувати, причому негайно.
А тепер спитаємо себе: навіщо влада Володимирові Зеленському? Ви почули від нього якісь вирозумілі стратегії чи плани? Я ні. З «вінегрету», озвученого його штабістами, можу зробити однозначний висновок: нашому «креативному» кандидатові забракло фантазій і він вирішив запропонувати українцям ефемерний «совковий рай». З поверненням в орбіту Росії, харчами не з холодильника, а з телевізора, засиллям «общепонятного», щорічним Дньом Пабєди і «голубим аганьком» на Новий Рік.
Бо насправді Зеленському влада не потрібна. Вона потрібна тим, хто дбайливо вирощував його сценічний образ, аби у потрібний момент вивести на великий геополітичний кін. Цих направду зацікавлених — легіон: і ображені вітчизняні олігархи, і агресивний сусід з його ненаситними апетитами, ФСБ-шними амбіціями, імперським маренням. Словом усі, кому нова Україна — поперек горла. Їм треба стару — взірця Януковича, де можна красти, шахраювати, насміхатися над хохлами, позбавити їх мрій і віри.
А ще — частина українців, яких історія так і не навчила нічому, які воліють за старими звичками вимагати від держави всього і негайно, палець об палець не вдаривши для того, аби ця держава була. Обивательщина, яка ніколи не дивилася далі власного носа, яка мріє лише про власне затишне та сите кубельце, яка навчилася у житті одного — мімікрувати під обставини, пристосовуватися до будь-якої влади, колаборувати навіть з дідьком, лиш би не втратити спокою…
«Зе» — просто артикль (англ. «the»), який можна додавати до будь-чого. Навіщо артиклю влада?
