«Совок» та безпорадність…

Однак перепалка у студії 1+1, куди несподівано приїхав Петро Порошенко, а особливо стиль телефонного спілкування Володимира Зеленського, не дають мені спокою. І річ навіть не у тім, що країна відкрила для себе ще одну іпостась лідера цих перегонів, — банального хама і гопника…

Річ у тому, що у ефірі «плюсів» остаточного краху зазнали припущення політологів про те, що, мовляв, ми розпочали епоху віртуальних виборів, що тепер виборці голосуватимуть не за реальну фігуру з реальною програмою, зрештою, з реальними життєвими принципами, переконаннями та емоціями, а за голограми, фантоми, мережеві феномени, які спроможні до моментальної мімікрії, зміни вектора та акцентів.

Те, що Зеленський і його команда прагнуть якомога довше залишатися у віртуалі, не свідчить про їхню креативність, «просунутість» чи технологічні прийоми. Ці молоді люди, як, зрештою, більшість їхніх симпатиків, просто безпорадні.

Це те, що ми називаємо «совком», і чомусь вважаємо його носіями лише людей старшого покоління. Це жертви патерналістської держави, де всі однаково були бідними, і пишалися цією сумнівною рівністю, та, склавши руки, чекали жебрацьких зарплат і профспілкових путівок, і не сміли піднімати голос на захист власної гідності чи проти свавілля режиму.

«Совок» та безпорадність Зеленського та його «команди» лежить у дещо іншій площині. Витоки цієї недуги — у несамодостатності актора розважального жанру, який звик озвучувати написані кимось репліки, можливо, навіть не заглиблюючись у їхню суть. Насправді Зеленський є, як це не парадоксально, соціопатом, бо аншлаги на телевиступах 95 кварталу — такі ж віртуальні, як і його кампанія. Хіба там навчишся спілкуватися з живим співрозмовником, реагувати на його аргументи, інтонації, повороти сюжету?

Крім того, Зеленський у ролі політика — м’яко кажучи, маріонетка у чужих руках. Причому, не тільки ображеного олігарха Коломойського, а цілого концерну таких же ображених — від Фірташа до екс-регіоналів, від монстрів російської кіноіндустрії до ефесбешних кураторів «гуманітарної галузі». Чи може він імпровізувати? Чи може розірвати ці «контракти з дияволом і дрібнішою нечистю»? Навряд чи. У цьому сенсі українофобські репризи кварталу і його хед-лайнера цілком зрозумілі. Бо вони притаманні «русскому миру», у якому більшість живе ось уже півтора десятка літ зі «синдромом набутої безпорадності», опустивши руки перед каральною державною машиною, брутальною пропагандою і безпросвіттям буднів.

Юрій Андрухович написав, що «найбільшим фейком теперішньої президентської кампанії є той, що в особі Зеленського і його „команди ебонітових паличок“ бачимо нові обличчя, вільні від брудних нашарувань старого істеблішменту, який, мовляв, відмирає. Нічого він не відмирає — він керує і повертається, тимчасово ховаючись за „новими обличчями“ своїх підручних хлопчиків-мажорів».

Але більшість з цих «хлопчиків-мажорів», на жаль, успадкували огидні риси «совка», притаманні їхнім родинам. Маю кілька знайомих, яких чомусь прийнято називати в Україні «середнім класом», але, як на мене, то не стільки аванс, як видавання бажаного за дійсне. Понад двадцять років вони сидять у своїх клітках-павільйонах на ринку, і понад двадцять літ проклинають будь-яку владу, бо та «не дає їм жити». Їх оминула війна, їх не цікавить суть перетворень, кожну реформу сприймають у штики, оскільки вона норовить витягнути їх із затишного, не надто розкішного, але, як-не-як, ситого кубельця. Ця публіка майже поголовно голосувала за Зеленського, оскільки хто ж, як не клоун, може бодай трохи розфарбувати їхнє сіре життя, яке вони самі собі влаштували. І навіть коли країна, після їхнього недолугого вибору, летітиме у безодню, вони далі сидітимуть під своїми павільйонами і чекатимуть чергового рятівника-чарівника…

Чому таким поперек горла Порошенко? Бо він — небезпорадний, він живий, має гострий розум, здатен до компромісів і водночас твердий у принципах. Він також вміє імпровізувати, але його імпровізи — не сценічні, не з «дублями», йти на ризиковані кроки (наприклад, у натовп «нацдружин» чи у студію «плюсів», переповнену, м’яко кажучи, опонентами). Він — не лялька, не маріонетка, а державний муж, що усвідомлює власний статус і власну відповідальність. І за себе, і за країну. Він, до того ж мрійник, однак його мрії мають під собою реальний грунт (хіба хтось думав, що Томос стане реальністю за якихось кілька місяців?). Він — цілковитий антипод носіям «синдрому набутої безпорадності», і не його вина, а його біда у тому, що їх неможливо переконати.