Зеленський як остання надія реваншистів
Якщо хтось зауважив у Зеленському — його манері, тактиці передвиборчої боротьби, стилі поведінки і намірах — щось незвідано нове та ексклюзивне, мушу таких розчарувати. Схоже вже траплялося, причому, настільки часто, що навіть перетворилося на літературні метафори, по-сучасному, на меми.
«…Щодня по обіді, коли ціле місто мліло під сонцем, на балконі по той бік вулиці з’являвся маленький дідок. Випростаний і суворий у своєму вбранні військового крою, із сивим дбайливо зачесаним волоссям, він неголосно й лагідно кликав котів: „Киць, киць“. Коти, ще не рушаючи з місця, зводили на нього бліді зі сну очі. Тоді дідок рвав аркуш паперу на клаптики й сипав їх униз, на вулицю і на котів, і ті, приваблені роєм білих метеликів, ступали на бруківку і нерішуче тяглися лапками до паперових обривків. Тут дідок смачно і влучно плював на котів. Якщо бодай один плювок досягав мети, він заходився реготом». Це — Альбер Камю, його «Чума».
Безіменний дідок, що плює на котів-безхатьків, відтак зникає зі сторінок роману, — це дивакуватий, брутальний реванш колишньої гордині, пихи і безграничної влади, якими, мабуть, міг похвалитися цей персонаж у «вбранні військового крою».
Зеленський теж полюбляє висипати на голови ошалілої публіки «паперові метелики», але у глибині душі він глибоко зневажає своїх прихильників як людей, з їхніми душевними поривами, переживаннями, страхами і радощами, пристрастями і поривами. Йому наплювати й на те, чим обернуться його витівки, адже є у ньому щось від накуреного мажора, якому здалося, що він — володар світу.
Зеленський — не тільки не надто витончена, але, як бачимо, ефективна політтехнологія, ідеальний інструмент для реваншу тих, кого «образила» Революція Гідності, у кого відібрала посади, кар’єрну перспективу, владу і статки. Олена Лукаш, Андрій Портнов та інші одіозні фігури януковичівського паноптикуму з «команди Зе» — лише вітрина. Скільки «вчорашніх» притаїлося за лаштунками, скільки перевірених «фахівців» усаджено до виборчих комісій, скільки їх у місцевих органах влади — ми можемо тільки здогадуватися. Зрештою, приблизні цифри і рівень їхнього впливу ми вже побачили за результатами першого туру 31 березня.
Володимир Зеленський — чи не остання надія реваншистів. Так виглядає, що саме на цій комічно-драматичній фігурі паяца зійшлися інтереси не тільки внутрішньої «п'ятої колони», але й зовнішніх гравців. І даремно адепти «команди Зе» розганяють просторами інтернету про «незалежність» свого кумира від Коломойського і про кровну ворожнечу останнього з російським автократом Володимиром Путіним. Хоча антиросійськість Коломойського — дуже сумнівна, про що свідчить історія з кримською філією ПриватБанку напередодні і під час анексії півострова.
Тож нині «ображений олігарх» і кремлівський узурпатор грають в одній команді — команді Зе. Для них важливо не тільки повернути собі Україну, як геополітичну одиницю і терен для бізнесу, для них, у першу чергу, важливо принизити націю, яка стає самодостатнім гравцем на мапі світу. Звідси і направду «чумна» пропаганда у виконанні того ж таки Зеленського і хору російських пропагандистів. Уся ця публіка щосили намагається посіяти серед українців зневіру і знецінення наших здобутків за останні п’ять років. Висміюванню та дифамації підлягає усе — нова, відроджена армія, історія, мова, Томос про незалежність церкви, міжнародна антимосковська коаліція, авторитет України у світі…
І диво. Схожі голоси чутно й серед тих, кого ми ще недавно вважали державниками, патріотами, лібералами. Та, попри їхню риторику «будь-хто, лише не Порошенко», в унісон закликам «з-за порєбріка», мені видається, що нам потрібне було 31 березня. Як дзеркало, у якому ми побачили не тільки себе, але й тих, хто поруч…
Мені смішно, коли солідні дядечки на кшталт Гриценка чи Данилюка з розумними мінами на кислих обличчях говорять після зустрічей із Зеленським, мовляв, «до посади не готовий, але буде старатися». Це не той випадок, коли «мундир робить вояка, а ряса — священика». Блазню можуть справити навіть «вбрання військового покрою» і він гратиме роль потішного диктатора, смикаючись у такт ниточок своїх ляльководів. Бо реально він — дрібний шулер (чого варта комедія з фальсифікацією результатів аналізів), який ніколи не стане великим гравцем.
