«Ми прокинулись, ми вижили, ми вистояли, і це чудо»
9 березня 2014 року Путін і Янукович мали влаштувати нову Переяславську Раду
Коли п'ять років тому цього дня, 9 березня 2014 року, я виступала на Майдані з ювілейним словом до Шевченкового 200-ліття, у Криму вже були ворожі війська, а українські міста — всі українські міста — попередньо вже були политі російським бензинчиком, і генштаб Росії вже жбурляв на них настійно запалені сірники, намагаючись підпалити Україну з кількох кінців одночасно.
І тоді я не знала, і ніхто тоді не знав, що буде з нами завтра.
Я не знала, чи я виживу, я не знала, чи виживе моя країна, я не знала нічого, окрім того, що збулося трагічне Шевченкове пророцтво і сталося — уже сталося! — по його слову: «Як Україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять…».
Це було, але було одночасно і відчуття — цілу ту трагічну зиму було відчуття, в усіх подіях тієї зими — Шевченкової присутності.
Тільки значно пізніше, через рік чи більше, коли вже стало ясно, що ми таки вижили, що Україна таки остоялася, вистояла як країна і держава, і жити ми будемо, і незалежність свою зберегли, — мені розповіли історію, яка пояснила мені оте тодішнє відчуття Шевченкової присутності. І наочне потвердження якої ми бачили сьогодні, по дорозі сюди, коли проїздили через центр Канева.
Це отой заморожений зимою 2014-го довгобуд, ось той самий «крематорій», так би мовити, — він і зараз так виглядає: трошки грізнувато, — в якому планувалася зустріч Януковича й Путіна, і врочисте підписання ними нового Переяславського договору — нового союзного договору, нового ярма для України, що мало статися і було заплановано на 200-ліття Шевченка, на ось те саме 9 березня 2014 року.
Але Шевченко як істий дух-оборонець свого народу до цієї наруги не допустив.
Я щаслива, що наш народ має такого духа-оборонця. Я щаслива, що саме нам пощастило на такого генія, тому що не можна знищити народ у якого впродовж семи поколінь на підсвідомому рівні стоїть у прошивці ось те саме: «Борітеся — побороте! Вам Бог помагає!».
І можна викинути поему «Кавказ» із шкільної програми, як це було зроблено Міністерством освіти України перед війною, очевидно в чеканні російських танків, яких ця поема б образила, — по-моєму її досі не повернуто, — але в лиху годину, коли Україні загрожуватиме справжня небезпека, обов'язково знайдеться хтось, знайдеться якийсь хлопчик, який згадає ці рядки, як згадав їх Сергій Нігоян на Майдані, який прочитає ці рядки, і тим, як тригером, запустить в рух оті надпотужні захисні сили в українцях, про які українці й самі не підозрювали, бо давно забули, що вони в нас є… І ми прокинемось.
І ми прокинулись, і ми вижили, і ми вистояли, і це чудо, справді чудо, я не боюсь цього слова! Ми боїмося якось його вживати. Поляки не бояться казати про «чудо над Віслою», коли вони одбилися у 1920 році від московської армії.
От і ми в 2014 році мали своє чудо: ми вижили! Нехай травмовані, нехай поранені, нехай і з вирваними з живого тіла, як шматки м'яса, шматками своїх земель, нехай замотеличені й обморочені московськими політтехнологіями різних розливів, які Шевченко називав «московською блекотою» у свій час, — але живі, але «в своїй хаті», зі «своєю правдою», і, слава Богу без чекістського чобота на горлі.
І я щаслива, що я сьогодні тут, а не на еміграції чи на два метри під землею. І я щаслива, що моїх читачів і моїх земляків сотнями тисяч не везуть у теплушках освоювати «неситому» «Сибір неісходиму», кажучи Шевченковими словами, і загачувати їхні тундри й болота козацькими «благородними костями», як це було у минулому столітті, і позаминулому, і позапозаминулому, — і як, твердо вірю, не буде більше ніколи.
Ми вистояли — і ми вистоїмо, які б ризики ще не чекали на нас попереду. І «оживуть степи, озера» — і це Шевченко нам також обіцяв.
Всі його пророцтва досі збувалися, безперечно, збудеться й це.
Треба тільки пам`ятати той заповіт, який він залишав нам, — який був написаний тут на цій могилі, на першому хресті, котрий поставив був Варфоломій Шевченко і де був напис, який заборонили царські жандарми і напис довелося зняти.
Ось цим написом, цим заповітом, забороненим тоді в 19 столітті, Шевченко звертається до нас і сьогодні:
«Свою Україну любіть.
Любіть її… во врем'я люте,
В остатню, тяжкую мінуту,
за неї Господа моліть».
Спасибі Вам. Тарасе Григоровичу.
Уривок з промови Оксани Забужко, виголошеної 9 березня на Тарасовій горі у Каневі з нагоди вручення Національні премії імені Тараса Шевченка
