«Ми не лукавили з тобою?..»

Прочитав блог Віталія Портникова, у якому він стверджує, що Україна знову стає країною лицемірів, і залишилося двояке враження. За всієї поваги до автора, переконаний, що його діагноз таки частковий. Бо упродовж 28-ми років нашої незалежності лицемірство та подвійні стандарти, світоглядна парадигма «оце для себе, а оце — про людське око» — залишалися визначальними у поведінці переважної більшості громадян. Їх то і громадянами важко назвати, хіба за паспортом, радше — це обивателі з усіма притаманними цій категорії населення рисами. Рисами, які традиційно називаємо «совком».

Лише двічі за цей тривалий період — у час Помаранчевої революції та Майдану Гідності, — певна частина українців відкидала машкару лицемірства, поняття «добра» для себе і добра для країни ототожнювалися, зводилися до абсолюту і перемагали. В останньому випадку, через українсько-російську війну, цей вектор трансформації обивателя у громадянина став трендовим, визначальним, і, гадаю, таким залишатиметься й надалі.

Однак… Коли перед країною вкотре стоїть проблема вибору подальшого шляху, коли спільнота переживає переломні моменти своєї історії, симптоми «совка» і притаманного йому лицемірства вилазять, мов шило з мішка. І якби ж то скандали з Євробаченням були піковими у цій ситуації!

Днями оприлюднили шокуючі цифри коштів, влитих у схему штабу Юлії Тимошенко у створення так званої «виборчої піраміди». Йдеться про 82 мільйони доларів готівки. 82 мільйони! І ці гроші надходили на рахунки «Батьківщини» від «пересічних», часто «зубожілих» мешканців України, які, як з’ясувалося, навіть не уявляли собі масштабів власних статків. Просто до них приходили люди, брали за руку, вели до найближчого відділення банку і просили заповнити бланк переказу.

Юлія Володимирівна, пояснюючи механізм схеми, не знайшла іншого варіанту, як сказати, що таким чином берегла безкорисливих симпатиків-підприємців від кримінальних справ, якими буцімто їм погрожує влада. Але, перепрошую, хіба не лицемірно підставляти під удар «каральної державної машини» знедолених безробітних, які Богу духа не винні? Хіба не цинічно використовувати їх в афері з відмиванням тіньових коштів? Зрештою, хіба винахідники схеми не є кримінальниками у прямому сенсі цього слова, адже легалізовували невідь звідки набуті гроші?

Або ж гучне журналістське розслідування про контрабанду запасних частин для потреб армії з Росії. Навіть не торкатимуся питання, яке у всіх на устах, — чому затяті розслідувачі так довго зволікали з оприлюдненням своїх «сенсацій», що аж витримали до апогею виборчої кампанії. Якщо їм справді розходилося на чесності і прозорості процесу, то мали б волати про зловживання значно раніше. Не кажучи вже про те, що звертатися у компентентні органи. Зрештою, прокуратура, як з’ясувалося, була у курсі, а журналісти скористалися «зливом» матеріалів справ, які перебували у роботі. Однак про це «Схеми» мовчать. Як і про те, хто ж тепер постачатиме армії запасні частини, здобуті хай не зовсім чистими шляхами.

Наведу коментар екс-посла США в Україні Джона Гербста, якого важко запідозрити в упередженості: «Якщо українському війську потрібні були запчастини для критично важливого обладнання і їх роздобули у Росії, слава тим, хто це все здійснив. Але якщо ці люди особисто на цьому нажилися, вони порушили закон, і за це їх треба покарати. Оприлюднення цієї інформації за місяць перед президентськими виборами надає їй політичного забарвлення». Сказано чесно, відкрито і не лицемірно.

Або ще історія недавніх днів. Один з кандидатів, який володіє мікроскопічним рейтингом, гучно заявляє про те, що знімає свою кандидатуру на користь іншого, з рейтингом теж на межі статистичної похибки. Причому робить це з таким пафосом, ніби він, мов Прометей, поклав власне серце на вівтар суспільного добра. Лицемірство? Без сумніву. Особливо, коли врахувати, що мізки певної частини громадян вже засмічено недвозначними меседжами про «злочинну владу».

Та найнебезпечнішим проявом була і залишається наша толерантність до лицемірних еліт, які насправді не є державницькими і патріотичними. Ми теж лицеміримо, вважаючи, що так і треба, що «вони краще знають», купуючись на брехливі обіцянки, аплодуючи несосвітенним вигадкам і сумнівним викриттям, за якими, виявляється, — порожнеча. Ми йдемо на угоду з власною совістю, легковажачи війною, смертельною небезпекою, яка цілком реально може знищити і країну, і нас разом з нею, дозволяючи маніпулянтам спекулювати на чутливих точках суспільного організму, нагнітати недовіру і сіяти розбрат. Ми поводимося, мов ідіоти, підіграючи клоунам і потенційним пацієнтам дурдому, малодушно погоджуючись з потоком образ на нашу ж адресу з уст пройдисвітів, які лицемірно загортають ці помиї у яскраву телекартинку…

Тут нам ніхто не зарадить, окрім нас самих. Як ніхто ще не заперечив точності фрази: «Я знаю одного ката — це голос власної совісті». Невже він у нас онімів?