Чи чекати нам краху Путіна?

Кажуть, як-от Слава Рабіновіч, про бунт у регіонах, дехто вимальовує перспективи палацового перевороту, треті із апломбом діа­гностів приписують ВВХ страшні й невиліковні недуги. Найлегковажніші скалозублять з «програмної» статті екс-радника президента Росії Вла­дислава Суркова про «державу Путіна» (тисячолітній Рейх?), з його бла­зенських закидів на адресу «інфантильного» Заходу, з його переконаності у тому, що (цитую мовою оригіналу) «с этим рано или поздно придется смириться всем тем, кто требует, чтобы Россия изменила поведение. Ведь это только кажется, что выбор у них есть».

З надіями на те, що Путін — це концентроване втілення вселенського зла, і що його присутність-неприсутність на московському троні — визна­чальний чинник геополітики, у принципі, зрозуміло. Втомлене війною і розмитим уявленням про завтрашній день суспільство вигадує собі за­спокійливі ліки, аби сяк-так перебути лихоліття. Тим паче, що соціальні мережі дають можливість кожному спробувати себе в іпостасі як не вій­ськового стратега, то аналітика нафто-газового ринку.

Воно, звісно, так, але після виступу кремлівського диктатора перед Федеральними зборами РФ, ілюзії трішки випарувалися. Перш ніж Путін так чи інак піде з політичної арени, він може накоїти такого, що у страш­ному сні не приснилося усім нашим «пророкам». Лідер «глубинного на­рода» (новояз Владислава Суркова. — Авт.) погрожує світові небаченою зброєю, причому робить це з нахабністю пітерського гопника і холодним розрахунком чекіста. «Скажу прямо і відкрито, щоб потім ніхто, ні у чому нам не дорікав. Росія буде змушена створити і розгорнути види озбро­єння, які можуть бути використані… проти тих територій, де знаходяться центри прийняття рішень щодо застосування загрозливих нам ракетних комплексів».

Проблема не вичерпується демонізованою персоною на російському троні. Отож-бо й воно, що проблема — у самій Росії, її мешканцях, які, згідно із опитуванням тамтешнього «Лєвада-центра», вперто довіряють «Владіміру Владіміровічу», без озирання на те, хто потиснув йому руку на якомусь марґі­нальному саміті, а хто вимагав від нього забиратися геть з України. Пробле­ма власне у тамтешньому суспільстві, яке, не особливо зваживши на дефіцит пармезану і заморських вин у крамницях, ладне присісти на «сутошниє щі» і «рєдьку», аби лише почуватися носіями імперськості, вищості і самонавія­ної «правильності». Що тут скажеш — «глубинный народ всегда себе на уме, недосягаемый для социологических опросов, агитации, угроз и других спо­собов прямого изучения и воздействия…».

Навіть якщо завтра з Путіним трапиться щось екстранеординарне, і у кремлівських покоях почне господарювати інший персонаж російської іс­торії, гадаю, світові (й Україні також) не варто очікувати кардинальних змін. Серед тамтешньої еліти чудово розуміють (тут Сурков явно лукавить) мен­тальність свого народу, його потреби і його, так би мовити, мрії. Серед них — і сакралізацію будь-якої влади, особливо ж влади тирана, імперця.

Путін уособлює не просто прагнення росіян до повернення будь-якої імперії — совєтської, царської чи, скажімо, навіть теократичної; Путін спи­рається на систему, яка уможливлює такі устремління, робить їх реаль­ними, доступними на дотик. Ця система — силові структури, надто з КГБ (ФСБ) з усіма їхніми інструментами і повноваженнями. І якщо, до прикла­ду, долі запрагнеться усунути ВВП (не важливо, яким робом), то російську стихію, так чи інак зможе опанувати не ліберал на кшталт Ходорковсько­го чи Навального, а солдафон і диктатор, наприклад, головнокомандувач військ національної гвардії Віктор Золотов. Зрештою, чи не історія вказує нам на саме такий вислід розмаїтих російських переворотів?

Тому те, що може трапитися на теренах нашого сусіда, не піддаєть­ся жодному прогнозові. З простої причини: некерованості самої Росії і масштабності процесів, які, мабуть, таки розпочнуться там. Те, що колос на глиняних ногах рано чи пізно впаде, — не викликає сумнівів. Однак у якому радіусі розлетяться його уламки і куди сягне ударна хвиля, одному Богові відомо.