Не «війна війною», а «се остання війна, се до бою чоловіцтво зі звірством стає…»

У часи Першої світової у Галичині була популярною пісенька «Бо війна війною…», мовляв, все решта — значно важливіше і гідне по­силеної уваги. Схоже, з таким настроєм живуть собі і ниніш­ні обивателі. І що гірше, значна частина тих, хто одягає на себе тоги захисників народу та його провідників.

Насправді війна — не тільки людські жертви і не тільки втрата Україною значного економічного потенціалу (не ка­жучи вже про території). Нинішнє протистояння — це циві­лізаційна битва, бо йдеться про те, куди попрямуємо, — по­вернемося в європейську домівку чи, як звично, поїдемо ешелонами у Сибір. Як написав колись Іван Франко, «се остання війна, се до бою чоловіцтво зі звірством стає…».

«Учіть історію, учіть історію, — наполегливо вимагав ко­лись Вінстон Черчілль. — В історії знаходяться всі таємниці політичного передбачення».

Питання у тім, чому українські політики вперто не бажа­ють помітити цього очевидного факту, і чому у програмах і публічних заявах переважної більшості кандидатів на участь у президентських перегонах превалює доволі спрощене і вульгаризоване розуміння війни і миру? Певна річ, «продав­ці ілюзій» сподіваються на те, що втомлений війною елек­торат клюне на найпростіші схеми досягнення «миру», що йому, виборцю, ніколи довго розважати над причинами і на­слідками пацифістських закликів популістів. Але якщо для пересічного українця такий стан речей зрозумілий і виправ­даний, то у випадку політичної «еліти» маємо справу з від­вертим популізмом, злочинним маніпулюванням громад­ською думкою, спекуляціями на настроях охлосу і, відверто кажучи, з колаборацією з ворогом.

Ну, бо як розцінювати заяви лідера «Українського вибору» і віднедавна — «Опозиційного блоку «За життя» Віктора Мед­ведчука? На з’їзді цієї політсили, яка, до слова, благословила на кандидування відомого екс-«регіонала» Юрія Бойка, з уст кума Путіна почули стару коломийку про автономний статус для Донбасу, про те, що сепаратисти мають право на власний парламент і представництво у ВР, а ті, хто нині стріляє в україн­ських воїнів, у перспективі, бажаній Медведчуком, мали б ста­ти там «народною міліцією»? У цьому — запорука миру, вважає провідник «УВ». Але, зрозуміло, що це бачення його кремлів­ського патрона, не раз і не двічі озвучене Путіним. Це — «шлях до Сибіру», оскільки повернуті таким робом території важкими гирями повиснуть на Україні, провокуючи наступні протисто­яння, блокуючи шлях до Європи.

Чи, до прикладу, насправді карикатурна постава відомого коміка Володимира Зеленського. Мовляв, візьму блокнотик і запишу з уст кремлівського гопника все, що він вважає за потрібне, аби досягти миру. По-перше, для захцянок Путіна блокнотика не вистачить, тут щонайменше потрібен гросбух. А по-друге, перед тим, як робити такі макабричні заяви, пан Зеленський мав би розпитати тих, хто воював на Донбасі або втратив там своїх найдорожчих: чи погодяться вони на такий гламурно-простяцький план? Чи не запитають раптом, заради чого покладено тисячі життів, зламано сотні тисяч доль? За­ради світської розмови жертви з явно вираженим «стокгольм­ським синдромом» і її ката?

Уже не кажу про Юлію Тимошенко, яка, мабуть, вирішила стати «жінкою-мироносицею», застосувавши у спілкуванні з ворогом випробуваний за часів Віктора Ющенка метод «хі­хікання». Або ж про полковника, який, маючи досвід і знання американської академії у Вест-Пойнті, не поспішає застосува­ти їх для практичного втілення на Східному фронті.

Серйозні відповіді на питання війни і миру — це комплекс військових і політико-дипломатичних заходів, це посилення нашого війська і водночас — міжнародної антиросійської коа­ліції, утримання режиму санкцій, які поступово з’їдають еко­номіку Росії, ставлять її режим перед дилемою миру чи руй­нації власної країни. Це — миротворча місія під егідою ООН та ОБСЄ, це українські прикордонники на українському кордоні. Це повернення Криму. Для Росії такі варіанти неприйнятні, тому вона, за словами директора Національної розвідки США Дена Коутса, прагне «прибрати Порошенка і привести до вла­ди менш антиросійський парламент».

Андерс фог Расмуссен, екс-генеральний секретар НАТО, ви­ступаючи на Форумі «Від Крут до Брюсселя» з підтримкою чинного президента Петра Порошенка, сказав, здавалося б, очевидну річ: «Якщо Росія припинить воювати — не буде війни. Якщо припинить воювати Україна — не буде України». З боку йому краще видно, аніж декому з наших доморощених полі­тиканів…

Москва не планує згортати воєнний конфлікт, щораз на­рощуючи воєнні м’язи на наших кордонах, плануючи гібридне втручання у вибори в Україні, сіючи хаос і зневіру. Але водночас можемо бути переконані у тому, що й «Україна не припинить воювати». Для більшості свідомих і відповідальних українців стара пісенька «Бо війна війною…» давно не є актуальною.