Демократію винайшли для громадян, а не для ідіотів

У Давній Греції, яка є батьківщиною «найліпшого з найгір­ших способів» облаштування суспільного життя, ідіотами (ἰδιώτης) називали приватних осіб, які не брали собі до го­лови державні клопоти, і, відповідно, були позбавлені виборчого права. Ті ж, хто переймався проблемами країни, її добробутом і обороною, відчував відповідальність за ці важливі речі, були гро­мадянами з усіма передбаченими цим статусом правами. Це вже пізніше людство дійшло консенсусу у визнанні загального вибор­чого права.

У сучасній Україні за безумовної активності громадян, час від часу гору беруть ідіоти (у давньогрецькому трактуванні цього сло­ва). Їх часто називають «пересічними мешканцями», «обивателя­ми», але суть від жонглювання словами не змінюється. Бо чимало українців не бажають бачити далі власного порога, схильні пере­кладати власні негаразди з хворої голови на здорову, шукати ви­нуватців будь-де, лише не у власній інфантильності, жадібності чи злобній заздрості до успіхів ближнього. Ненависть до «злочинної влади» допомагає долати психологічний дискомфорт, коли ко­мусь не хочеться йти до війська чи платити податків…

Найгірше те, що каста «ідіотів» ходить на виборчі дільниці і там реалізовує своє особисте бачення того, хто мав би керувати країною. А через кілька днів після власного волевиявлення зно­ву виливає на новообрану владу відра жовчі і ненависті. Навіть не здаючи собі справи у тому, що проклинає самих себе, оскіль­ки очільництво є, зазвичай, дзеркальним відображенням тих, хто його обирав…

Трапляється, що свідомі громадяни, втративши терпець і вибо­рюючи справедливість, виходять на Майдан, аби змінити прави­ла, нав’язані їм сірою більшістю. У столичних кабінетах змінюють­ся обличчя, обговорюють реформи, урешті починають втілювати їх. Однак більшість від того нікуди не зникає, вона продовжує нити і викидати на довкілля сміття зі своїх мізків.

…Диву даюся живучості таких «обивателів» серед нашої «елі­ти». На одному з дуже поважних інтернет-ресурсів майже добу провисів істеричний допис Інни Богословської. У короткому тек­сті (якщо можна назвати текстом хаотичний набір злобних фраз) я нарахував з півтора десятка заклинань: «Петре, йди!», адресо­ваних чинному президентові України. Чого варті її звинувачення Порошенка, — ну, прямо таки у стилі Раша-ТБ, — у війні на сході України. Так ніби українці під орудою Головкома окупували Білго­род і Ростов…

Так відверто по-хамськи Богословська не висловлювалася про жодного українського президента. Звісно, Кучма для неї був свя­тим, позаяк його зять Пінчук курирував проект «Команди озимого покоління», якому маємо завдячувати власне появі цієї специ­фічної жіночки серед політичного бомонду. Про Януковича тим паче…

Є промовистий штришок в історії раптової появи Богослов­ської у медійному просторі. Акурат того ж таки дня з Росії прорі­зався голос такого собі Володимира Олійника. Хто забув — один з учасників «канівської четвірки», слизький український «азеф», який допоміг Кучмі у другому турі зійтися з дуже комфортним, бо програшним комуністом Симоненком. За часів Януковича — ав­тор «диктаторських законів», а нині у компанії з Азаровим верхо­водить у екзильному «Комітеті спасіння України» у Москві. Олій­ник також волає про те, що «Порошенко должен уйти…».

Оцей рефрен на диво співзвучний з істериками із-за «поре­брика», мовляв, Путін не буде говорити з Україною доти, доки при владі Порошенко. Ці слова не раз чули і з уст самого «царя"-окупанта, і з уст його головного дипломата Лаврова. Ось піде Пе­тро, тоді… А тоді — за рецептом неадеквата-ватника Охлобистіна, який у день успішного українського Об’єднавчого собору пообі­цяв нам усім (цитую мовою оригіналу): «Душить предателей!.. Мы отберем у них все, мы заставим их верить в то, что надобно… Мы всегда так делали».

Петро Порошенко у понеділок заявив, що у нього немає полі­тичних опонентів. Бо опонувати — це, перш за все, вміти слухати свого візаві, бачити у ньому сильні і слабкі сторони. Хіба у середовищі опозиції є такі, що чинять схожим чином? Натомість є зграя, засліплена жадобою влади і реваншу. Будь-якою ціною, навіть ці­ною капітуляції і ганьби.

Не будьмо «ідіотами». Озирнімося на пройдений за п’ять років шлях. Країна взялася за речі, які мали б були давно зроблені «па­пєрєдніками». Але ж ні, у них були зайняті руки, вони дерибанили країну і займалися взаємопоборюванням. Тепер втратили перше, але не позбулися звички шкодити іншим. Чи не час припинити це шкідництво?