Тортури, побиття, голод і смерть

Цього тижня у Конгресі США на відкритих слуханнях виступила бранка концентраційних таборів для уйгурів у китайському регіоні Сіньцзян 29-річна Міхрігуль Турсун.

Словосполученням «концентраційні табори» не прийнято розкидатися після Голокосту, як і словом «нацизм», але те, що збудувала Китайська комуністична партія у Сіньцзяні для мусульман є ні чим іншим, як концентраційними таборами.

Інформація про те, що уйгурів у Сіньцзяні переслідують і відправляють у табори, надходила останні десять років. Та тільки зараз стало зрозумілим, що репресованих у регіоні не тисячі, не сотні тисяч, а кілька мільйонів. За оцінками Держдепартаменту США, з квітня 2017 року китайський уряд запроторив до таборів майже два мільйони уйгурів, казахів та інших мусульман. За даними правозахисних груп, таких осіб — три мільйони.

Влада Китаю заперечувала факт існування таборів, та у жовтні у звіті про боротьбу з екстремізмом Пекін підтвердив, що в країні є «центри професійного навчання і підвищення кваліфікації», куди скеровують людей, що перебувають «під впливом екстремізму».

Для ефективного втілення політики «боротьби з екстремізмом» влада Китаю встановила у містах Сіньцзяну, головно, у Кашгарі, систему тотального стеження і розпізнавання облич. Уйгури там на особливому рахунку — щоб перейти з кварталу в квартал, або придбати їжу у супермаркеті, їм потрібно пройти спеціальний чекпойнт. Для китайців такого порядку не передбачено.

Міхрігуль Турсун народилася у Східному Туркестані, який офіційно називається Сіньцзян-Уйгурським автономним районом Китаю. 12-річною її послали вчитися до середньої школи в Гуанчжоу — у рамках програми китайського уряду з переселення уйгурських дітей у внутрішній Китай, подалі від рідної мови і культури.

Міхрігуль закінчила економічний факультет Університету Гуанчжоу, опісля влаштувалася на роботу у приватну компанію, що провадить бізнес з арабськими країнами. 2010 року Міхрігуль поїхала до Єгипту вивчати англійську мову у Британському університеті в Єгипті. Там вона вийшла заміж і у березні 2015 року народила трійню — двох хлопчиків і дівчинку, які отримали єгипетське громадянство. До родичів у Китай Міхрігуль вирішила повернутися через півтора місяця, бо їй стало важко доглядати за дітьми.

Проблеми для неї почалися одразу після повернення, на кордоні, в аеропорту Урумчі. Міхрігуль відвели у спеціальну кімнату для допитів, а дітей забрали. Китайці намагалися з’ясувати, з ким вона розмовляла і зустрічалася у Єгипті. Відтак їй одягли наручники, на голову — мішок і відвезли у тимчасову в’язницю. Через три місяці Міхрігуль «умовно-достроково» відпустили, оскільки, як їй сказали, захворіли діти. Міхрігуль одразу поїхала до них у лікарню. Один із синів лежав в реанімації — їй не дозволили підійти до малюка, а наступного дня віддали мертве тільце чотиримісячної дитини, сказавши, що не змогли врятувати його. У всіх трьох дітей були шрами на шиї. Міхрігуль пояснили, що їх годували через трубки у шиї, бо по-іншому вони відмовлялися їсти.

Міхрігуль не змогла повернутися до Єгипту, оскільки ще під час затримання в Урумчі в неї відібрали всі документи і внесли до чорного списку. В її ідентифікаційній картці з’явилася чорна позначка, яка сигналила щоразу при використанні — у крамниці, автобусі, аптеці, лікарні, і вона змушена була підтверджувати кожен свій вчинок.

Кілька місяців Міхрігуль витратила на відновлення здоров’я дітей, що вижили, зокрема на операцію очей доньки.

У квітні 2017 року Міхрігуль знову заарештували. Жінку допитували чотири дні і ночі, а відтак відпровадили до тюрми. Звідти її випустили через три місяці у психіатричну клініку, оскільки вона почала часто втрачати свідомість. Батько Міхрігуль зумів забрати доньку з лікарні і доглядав її вдома.

У січці 2018 року Міхрігуль знову заарештували, і знову без жодних на те підстав. Їй вдягнули наручники, на голову — мішок і відвезли до лікарні. Там її повністю роздягнули і помістили у велетенську комп’ютеризовану машину. Дві жінки і чоловік обстежували її тіло, доки вона була без одягу. Потім їй видали в’язничну уніформу синього кольору з жовтою камізелькою. На камізельці був номер 54. Китайський офіцер пояснив жінці, що номер 54 дають особливо небезпечним злочинцям, на яких очікує смертна кара або довічне ув’язнення, і що «54» китайською означає «я труп».

Це був точний переказ свідчень Міхрігуль Турсун, які вона дала у Конгресі США. Далі, від першої особи, — пряма цитата:

«Я хотіла б розповісти, через що пройшла у цьому таборі під час мого ув’язнення.

Мене посадили у підземну камеру без вікон. Там були важкі ворота, а двері відчинялися за допомогою комп’ютеризованої системи. У камері був маленький отвір для вентиляції, і нас ніколи не виводили на вулицю, на свіже повітря. У кутку — відкритий туалет, без туалетного паперу. У всіх кутках змонтовано камери, тож адміністрація могла бачити всю камеру, серед іншого — й туалет, і чути все, що у камері відбувається. Там була одна лампочка, яка світилася завжди.

Коли я вперше увійшла до камери, — це була камера номер 210, — там вже було сорок інших жінок віком від 17 до 62 років. З кожним днем народу більшало. Коли я покидала камеру через три місяці, у ній було 68 осіб.

Я знала більшість жінок у цій камері. Це були мої сусіди, молоді доньки моїх колишніх вчителів, лікарі, серед них і ті, хто навчався у Великій Британії, і ті, хто лікував мене колись. Здебільшого, це були високоосвічені фахівці — вчителі та лікарі.

У камері площею 40 квадратних метрів перебувало 60 жінок, і уночі десять-п'ятнадцять з нас змушені були стояти, аби інші могли поспати, лежачи бік-у-бік. Ми змінювали одна одну щодві години. Там були люди, які не приймали душу упродовж року.

Нас будили щоранку гучними будильниками. Ми були змушені застелити шість покривал, на яких спали. Якщо покривала не були складені ідеально та акуратно симетрично, всю камеру карали, забираючи покривала, тож нам доводилося спати на цементній підлозі.

Перед сніданком (зазвичай, вода і трохи рису), ми мусили співати пісень, які славили комуністичну партію Китаю, і повторювати такі рядки китайською: «Хай живе Сі Цзіньпін!» і «Поблажливість тому, хто покаявся, і кара тому, хто чинить опір».

Нам дали сім днів, аби вивчити розпорядок табору, і чотирнадцять, щоб вивчити напам’ять книгу про комуністичну ідеологію. Жінок, які не могли співати через слабкий голос, або ж тих, хто не зміг вивчити розпорядок табору, карали, позбавивши їжі, били. Теоретично нам мали давати їжу тричі на день, та іноді не було жодного разу, а якщо й була їжа, то це були булочки на парі. Мушу зауважити, що кількість булочок зменшувалася, а число ув’язнених у камері зростало. Нам ніколи не давали фруктів та овочів.

Нас змушували вживати невідомі піґулки і пити якусь білу рідину. Від піґулок ми втрачали ясність свідомості і здатність до сприйняття. Від білої рідини у деяких жінок зникала менструація, в інших траплялися кровотечі, а то й смерть. Мене також змушували вживати якісь невідомі ліки. Мені перевіряли рота пальцями, аби переконатися, що я ковтнула піґулку. Після цих піґулок я втрачала здатність мислити, в мене пропадав апетит.

Упродовж довгих днів і ночей допитів мені ставили одні й ті ж запитання: «Кого ви знаєте за кордоном? З ким були близькі? На яку організацію ви працюєте?». Гадаю, що оскільки я жила певний час за кордоном і говорила іноземними мовами, вони вважали мене шпигункою.

Я чітко пам’ятаю тортури, яким мене піддали на тигровій лаві (примітка: тигрова лава — поширений у Китаї вид тортур, який поліція використовує досі) під час мого другого ув’язнення. Мене запровадили у спеціальну кімнату з електричним стільцем. Це була кімната для допитів, там стояв електричний стілець і висіла лампочка. На стіні висіли ремені і джґути. Мене посадили на стілець і скували руки та ноги. Для більшого ефекту мене поголили наголо. На голову одягли щось на кшталт шолома. Щоразу, коли по мені пускали струм, моє тіло починало різко трусити, і я відчувала біль у венах.

Я думала, що ліпше померти, ніж проходити через оці всі муки, і я молила їх вбити мене. Вони ображали мене принизливими словами і наполягали на визнанні провини. Та я не була причетною до жодної політичної діяльності під час перебування за кордоном. Тоді вони почали застосовувати до мене психологічні тортури. Вони сказали: «Твоя мама померла, а батько піде до тюрми пожиттєво. Твій син потрапив до лікарні і також помер. Очі твоєї доньки назавжди будуть перекошеними, і її викинуть на вулицю, оскільки ти не можеш про неї піклуватися. Вся твоя сім’я зруйнована через тебе».

Найжахливішими були дні, коли на моїх очах вмирали співкамерниці. Ночі у таборі завжди були дуже напруженими — людей переміщали між камерами та виносили мертві тіла. У нічній тиші ми чули, як чоловіки з інших камер кричать в агонії. Ми чули побиття, як кричать чоловіки, як людей витягують у хол, бо ланцюги на зап’ястях і щиколотках жахливо дзвеніли, коли людину волокли підлогою. Думка про те, що ці чоловіки можуть бути нашими братами і батьками, була нестерпною.

Мені довелося стати свідком дев’яти смертей у нашій камері з 68 осіб за три місяці. Якщо тільки у нашій камері номер 210 померло дев’ятеро, я не можу уявити, скільки смертей було у всьому Сіньцзяні.

Однією з жертв стала 62-літня жінка на ім’я Гульніса. Її руки трусилися, у неї були червоні плями на всьому тілі, і вона не могла нічого їсти. Вона була дуже хворою, та лікарі у таборі постановили, що вона — в порядку. Лікарі в таборі змушені були говорити, що пацієнти в порядку, оскільки інакше адміністрація могла подумати, що медики симпатизують або допомагають в’язням. Якось Гульнісу принизили за те, що вона не вивчила напам’ять рядки китайською, і вона заснула в сльозах. Тієї ночі вона спала дуже тихо, а її тіло було дуже холодним, коли ми спробували розбудити її вранці. Вона померла уві сні.

Там була й інша дівчина, 23-річна Патемхан. Її мати померла, а чоловіка, батька і брата забрали у табори. Її злочин полягав у тому, що 2014 року вона була гостею на весіллі за ісламськими звичаями, де люди не танцювали, не співали і не вживали алкоголю. Вона сказала, що всіх 400 гостей того весілля заарештували і відправили до таборів. Коли забрали її, у неї без догляду залишилося двоє дітей. Вона була у таборі вже рік і три місяці, і щодня божеволіла, не знаючи, що відбувається з дітьми. Упродовж місяця у неї були сильні менструальні кровотечі, та їй відмовляли у медичній допомозі. Однієї ночі, коли вона стояла поміж іншими жінками, вона раптом впала на підлогу і перестала дихати. Увійшли кілька осіб у масках, взяли її за ноги і винесли".

5 квітня 2018 року Міхрігуль Турсун вийшла з табору. За дві години до звільнення китайці зробили їй невідому ін’єкцію, і вона була впевнена, що помре. Міхрігуль дали підписати заяву, яку вона зачитала на камеру: «Я громадянка Китаю, і я люблю Китай. Я ніколи не зроблю Китаю нічого поганого. Китай виховав мене. Поліція мене ніколи не затримувала, не катувала і не допитувала».

Міхрігуль Турсун вдалося виїхати з Китаю тільки завдяки тому, що її діти — громадяни Єгипту. Після звільнення з табору вона поїхала у Пекін, де провела двадцять днів, оскільки їй тричі відмовляли у посадці на рейс до Каїра. Китайська влада попередила її, що після того, як вона відвезе дітей до Єгипту, вона мусить повернутися в Китай, оскільки її батьки і родичі живуть там і будь-якої миті їх можуть відправити до табору.

28 квітня Міхрігуль приземлилася у Каїрі. 21 вересня вона прилетіла у Вашингтон і з тих пір живе у Вірджинії.

28 листопада вона дала свідчення на слуханнях у комітеті Сенату у справах Китаю, де головував сенатор Марко Рубіо. Ще ніколи на слуханнях Конгресу не панувала така мертва тиша, яку перебивали лише сльози Міхрігуль та присутніх у залі людей. Сенатори слухали історію Міхрігуль Турсун з виразами жаху на обличчях і хапалися за голови.
У залі був присутнім уйгур, громадянин США Мурат Атаман. Його брата Дільшата вдруге посадили до табору в Сіньцзяні. Дільшат вже відсидів раніше там п’ять років — за те, що не надто швидко видалив «неправильний» коментар на своєму освітньому сайті. Тепер він з червня перебуває у таборі в Урумчі.

Підсумком слухань мало б стати ухвалення Акту про права людини уйгурів, який би дав можливість застосувати санкції у рамках Глобального Закону Магнітського проти китайських чиновників за репресії проти мусульман Сінцзяну. Ще одна мета, якої добиватиметься Конгрес, — санкції проти тотального стеження за громадянами, які заборонять, зокрема, американським компаніям продавати китайцям технології.

Як пояснив мені чиновник Держдепартаменту США, який відповідає за ухвалення цих рішень, технологічні санкції — це те, що у майбутньому очікує і на Росію, яка також активно запроваджує технології тотального стеження за громадянами.

Системи тотального стеження у Китаї виробляє китайська національна імпортно-експортна корпорація електроніки CEIEC. Вона успішно експортує свій товар у країни Латинської Америки — там головними її клієнтами є Венесуела, Бразилія та Еквадор. Цікаво, що єдиний європейський офіс CEIEC розташований у Москві.

P.S. Один із сенаторів запитав Міхрігуль Турсун, чи відчуває вона себе тут, у США, у безпеці? Міхрігуль відповіла, що кілька разів зауважувала стеження за собою особами китайської зовнішності, і попросила вжити заходів для захисту китайських дисидентів від уряду Сі Цзіньпіна.

Джерело

Переклад з російської