Танці з Росією

На п’ятому році війни з Москвою, коли, здавалося б, пере­йдено всі можливі й неможливі рубікони, спалено мости і попереду лише війна — за повернення анексованого Криму, окупованого Донбасу, частина українського суспільства досі живе у двох незбагненних, з точки зору здорового глузду, форматах.

Хтось вдає, що війни немає, що не варто зважати на тисячі жертв, а просто брати від життя все, що пропонує тут і зараз. Такі зазвичай кажуть: «То не моя війна…», люблять критикувати «гнилу владу», якій, мовляв, вигідно утримувати на сході тліюче вогнище конфлікту, а ще гучно волають про утиски демократії, коли та ж влада пробує вгамувати «п'яту колону» запізнілими законами.

Інші відверто пропагують ідею «братерської дружби», закли­кають до «миру», який, за прискіпливішого погляду, виявляється капітуляцією перед кремлівським диктатором. Бо яким може бути компроміс, коли агресор не приховує намірів знищити українську незалежність будь-якою ціною, повернути «канонічну», «ісконную» територію у стійло новітньої імперії?!

Чому частина українського суспільства так мислить? Причини різні. Хтось не хоче виходити зі зони комфорту, зі звичного побу­ту у «хаті скраю». Хтось наївно вірить «телевізору», бо деякі фор­мально українські телеканали мовлять з голосу Москви. Інші ве­дуться на гроші — мають бізнеси, а то й банально — заробітчанські копійки.

Та найширше поле діяльності на темі «дружби і миру» освоюють «опозиційні політики». Багато з них після Майдану сховалися за ширмою опозиції, яка стала такою собі соломинкою, за яку вхо­пилися, ховаючись від покарання за минулі гріхи. У переможців забракло політичної волі довести цих діячів до лави підсудних. Те­пер це вилазить боком. Бо вибори президента, які вже стартували в Україні, для «вчорашніх» є шансом на реванш.

Можна, звісно, пояснювати все «незрілістю» українського сус­пільства, хоча воно стрімко подорослішало саме з вибухом війни, розповідати про брак досвіду державотворення, але інфантильність та легковажність притаманні не тільки нам. Стара Європа — колис­ка демократії — теж потерпає від цих недуг. На 13 жовтня у Солсбері, де російські спецслужби скоїли терористичний акт зі застосуванням хімічної зброї, заплановано концерт… «З Росії з любов’ю». Організа­тори виправдовуються, мовляв, планували дійство задовго до зама­ху на екс-шпигуна ГРУ Сергія Скрипаля. І, звісно, не хочуть втратити заробітку. Однак цинізм ситуації зашкалює, адже після візиту у це містечко російських агентів з «Новічком» і з дивною «любов'ю», піс­ля реальної смерті від хімічної агресії британської громадянки Дон Стерджес, після замахів на життя Скрипаля, його доньки Юлії, офіце­ра поліції Ніка Бейлі та «скіпдайвера» Чарлі Роулі, після скандальних журналістських викриттів походеньок «Героя Росії», Москва навіть не спробувала вибачатися. Єдина реакція — «не докажите!». Ба більше! Володимир Путін дав зрозуміти, що для нього не існує державних кордонів, юрисдикцій і взагалі міжнародного права, аби нищити «не­гідників і зрадників».

Або ж недавня заява президента Єврокомісії Жан Клода Юн­кера про те, що він не готовий «сваритися з Росією». Ще б пак, — заради безпеки континенту, за версією єврочиновника, Євросо­юз має мовчки ковтати і Солсбері, і хакерські атаки російських кі­берзлочинців, і політичну корупцію російськими грошима, і ГРУш­ний «бєспрєдєл» від Лісабона до Ужгорода… Поза тим, «зелені чоловічки» вже близько, і латвійці побачили їх на порталі зламаної соціальної мережі draugiem.lv. Політична реінкарнація агресора матиме фракцію у тутешньому парламенті, добре, хоч не форму­ватиме там більшість…

Не згадую тут цілий сонм європейських «краснобаїв» — від угор­ського Орбана до італійського віце-прем'єра Маттео Сальвіні, який полюбляє позувати на тлі портрета Путіна. Всі вони граються з вогнем заради якихось хвилевих зисків. Європопулісти забува­ють і про уроки історії, і про людську мораль, і про ймовірну гірку ціну, яку доведеться заплатити Європі за танці з Росією, і яку вже платить Україна.