Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Про святого Володимира, Іллю Муромця і кота Бегемота

Москва ж поводиться, як дрібний, але затятий злодюжка («голубой воришка» — за Ільфом і Петровим), який упродовж століть тихцем привласнював собі чуже, відтак не цурався демонструвати крадене, як своє, на цілу околицю

Публіцисти, які люблять розмірковувати над «інструменталізацією історії», часто впадають у дивний блуд. Пробуючи толерантно згладжувати гострі кути, особливо коли йдеться про минуле Європи (а тут спробуй-но пробігтися поміж краплинами дощу — долі країн і народів переплетені у цілу сув’язь гордієвих вузлів), вони справді рубають сплеча. Мовляв, годі озиратися, хто там, за гранню років, мав рацію, а хто був генієм зла… Як там у Святому Письмі: «Залиште мертвим ховати своїх мертвих»?

Однак в історії українсько-російській (тобто хронології стосунків імперії і колонії) не варто легковажно міркувати, що принцип толерантності виглядатиме модерним і корисним. Історію, знано, пишуть переможці, і вони робили це — іноді вправно, зазвичай брутально — упродовж століть.

Нині ж Москва змушена відчайдушно захищати фундаментальні міфи, на яких базується і її державність, і її «скрєпи», і, зрештою, ментальність нації. Для нинішньої політичної верхівки Росії, — і вона це цілком усвідомлює, — це проблема життя і смерті держави. Відомий російський історик і громадський діяч Юрій Афанасьєв писав з цього приводу: «Глибинний сенс заклопотаності влади вітчизняною історією у тому, що історія для влади — найважливіший і чи не єдиний спосіб власної легітимації».

Анексувавши український Крим та розпаливши війну на Донбасі, Кремль утілив «інструменталізацію історії» у криваву практику. Рупори російської пропаганди не втомлюються наводити «історичні аргументи», переконуючи і світ, і головно власний народ в обґрунтованості агресивних амбіцій, в історичній обумовленості експансіонізму, в історичному «праві Москви» тримати під контролем «суміжні території».

Тому з помпою відкривали у «білокам'яній» 2016 року пам’ятник святому київському князеві Володимиру (неподалік розташовані пам’ятники патріархові Гермогену та імператорові Олексію І — одіозним постатям сусідської минувшини). Щороку весь світ дивується епідемії «побєдобєсія» на Красній площі та окраїнах, а загорські ієрархи розповідають пастві РПЦ про Київ як «купіль російського християнства, немислиму поза Росією». Направду, «деяким людям нестерпно усвідомлювати, що вони все своє життя прожили у сфальсифікованому світі. Тоді краще сфальсифікувати собі історію, щоб не було так боляче» (Манфред Лютц. «Блеф. Фальсифікація світу»).

Коли на Трухановому острові у Києві відкрили пам’ятник Іллі Муромцю (Ількові Муровцю) — богатиреві, «благородному героєві Муравлянину» (вислів середньовічного австрійського дослідника Еріха Лясота), у російських ЗМІ трапилася чергова істерика. Злостиві коментарі, звинувачення у тому, що міністерство оборони України (?!) «переписало історію», псевдонаукові викрутаси «експертів», низькопробне зубоскальство.

Нам не звикати до кісєльовських «піруетів думки». А от репліки вітчизняних «знавців» з натяками на чиюсь політичну вигоду від встановлення цього монумента, на те, що, мовляв, українська влада таким чином прагне по-своєму «інструменталізувати історію» задля самоутвердження, майбутніх виборчих бонусів, дивують.

Хіба не йдеться про повернення українцям їхнього ж минулого, про ревізію (цілком виправдану з точки зору об’єктивності) імперської версії історії, про ламання стереотипу месійності Росії на пострадянському просторі? З таким же успіхом можна волати про зраду після слів Вселенського патріарха Варфоломія про першість Київської церкви, її статус «матері» щодо церкви московської. Ачей же не намовив Порошенко Святійшого на таку відвертість? Хіба ж не знаємо, хто приніс віру Христову у чудську мокшу, хто навчив тамтешню братію церковним хороспівам і пишному обряду?

Москва ж поводиться, як дрібний, але затятий злодюжка («голубой воришка» — за Ільфом і Петровим), який упродовж століть тихцем привласнював собі чуже, відтак не цурався демонструвати крадене, як своє, на цілу околицю, а тепер, коли його непристойні вчинки зринають на поверхню, намагається довести, що все заробив у поті чола самотужки.

Але імперська конструкція історії падає, мов картковий будиночок, під ударами неспростовних фактів. Якщо вже і їх вважати «інструменталізацією історії», то тоді чим насправді є історична наука?

…Тим часом з Москви надійшла цікава звістка. Тамтешня поліція знайшла кота Бегемота, який пропав з дому-музею письменника Михайла Булгакова, і повернула тварину-талісман за місцем проживання. Добре, що так завершилося, бо коли б чотирилапий мандрівник повернувся на Андріївський узвіз у Києві, де Булгаков розпочинав писати свій безсмертний роман «Майстер і Маргарита», то Слідчий комітет Росії вже волав би про те, що і Бегемота привласнили українські «бандеро-фашисти».

Схожі новини