Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

«Побачив косулю — день прожив недаремно»

Із розмови з випадковим попутником

Днями повертались із чоловіком з Карпат. По дорозі до Львова мали заїхати у Трускавець. Щоб не робити гаку через Стрий, звернули з траси на бічну дорогу, де вказівник показує відстань до Трускавця якихось 27 кілометрів. Це той самий напрямок, що на базу Шепільське. Трохи ризикували, бо цією дорогою ще не їхали. Мали недобре передчуття, що дорога кепська, в ямах, бо йде через поля і села. Підозри виправдались частково. Дорога не така страшна, як ми думали, але й не така добра, як хотілось би.

Після з’їзду з траси жодних вказівників, як їхати до Трускавця, не було, тому включали інтуїцію, яку час від часу звіряли з інформацією від місцевих селян. Ось минули село Уличне. Я звернула увагу на вивіску, бо стало цікаве походження назви села. Чому не Вуличне? Зрештою, можливо, етимологія назви зовсім не від слів «вулиця» чи «вулик»…

Село справило неабияке враження. Майже усі будинки нові, добротні, з гарною присадибною територією. Ніби це не село, а передмістя Львова. Дорога рівненька, відремонтована, видно, асфальт клали недавно. Надзвичайно гарна і велика церква з блакитними куполами, на яких золотом намальовані хрести. Церква, мабуть, також збудована нещодавно або щойно відремонтована, бо виглядає як нова копійка.

Наступне село, Доброгостів, сильно контрастує з Уличним. Тут і будинки скромніші, і дорога відчутно гірша, точніше, її майже немає. Може, у цьому селі гостювати і добре, але їхати по ньому трохи «стрьомно».

Вкотре перевіряючи інтуїцію, зупиняємося посеред села біля двох дядьків. Запитуємо, чи правильно їдемо на Трускавець. «Візьміть мене, — просить один з них, — заодно дорогу покажу». «Сідайте», — кажу.

«З грибів їду. Сьогодні неділя, не знаю, чи автобус ще буде», — чоловік вмощується на задньому сидінні. Запитую, чи багато у місцевих лісах грибів? «Трохи є», — показує повну сумку лисичок. Каже, і білі трапляються, але брати можна лише молоденькі, вони більш-менш чисті, старі — геть хробачливі. «Хоча на гуртівнях приймають і червиві», — каже чоловік років п’ятдесяти.

Виявляється, біля Стрия та у Дрогобичі є великі гуртівні, куди місцеві здають гриби і ягоди. Нині ще триває сезон чорниць. Карпатське «чорне золото» беруть по 45 гривень за кілограм. Причому на гуртівнях приймають брудну ягоду, тобто ту, що зібрана так званими чесалками-дергачками (спеціальні саморобні пристрої для збирання чорниці, що нагадують великий гребінець). На гуртівнях є спеціальні верстати, які сортують ягоди: чистять від листя, окремо відбирають більшу, середню і меншу. Чоловік каже, щодня з гуртівні, що розташована біля Дрогобича, вивозять дві фури чорниць. Він на тій гуртівні бував, здавав ягоди. Був вражений, яка там чистота, хотів зайти всередину, подивитися, то його не пустили, сказали, що тут санітарна зона. Окрім чорниць, приймають горобину по 10 гривень за кілограм. «Її у тутешніх лісах дуже багато. Можна зібрати і сорок, і п’ятдесят кілограмів.

Горобину легше, ніж чорниці, збирати. По ягоди треба далеко йти, де є рясні поляни, а горобина усюди росте, — каже чоловік. — Я її також збираю. Дуже помічна на очі. Якщо протягом місяця десять ягід натщесерце зранку з’їдати, зір відновлюється".

Запитую чоловіка, чи збирає гриби на продаж. «Я — романтик, — сміється. — Природу люблю. Вже років сорок по лісах ходжу. Побачу косулю — вже день прожитий недаремно. Восени вовка „зальотного“ бачив. Гриби люблю збирати, але літні білі дуже червиві. Їх хіба на гуртівню здавати».

Виявляється, є три категорії грибів. На гуртівнях гриб розрізають і дивляться, який усередині. Перша категорія — зовсім чистенький. Такі, звісно, найдорожчі. Нині їх приймають по 70−80 гривень за кілограм. Друга категорія — вже з хробаками. За такі платять 40−50 гривень за кілограм. Третя — не гриб, а суцільна труха, такі від хробаків аж у руках розвалюються. Але і їх приймають, щоправда, за символічні гроші.

Запитую, навіщо беруть такий непотріб? Каже, хробачливі гриби сушать, перемелюють і вже у вигляді порошку відправляють на експорт. «Це ж натурпродукт, без хімії, без ГМО. На Заході таке цінується», — каже наш попутник.

Запитую про Уличне, звідки там такі багаті будинки. «Звідти багато людей на заробітках по закордонах — у Польщі, Чехії, раніше в Росію їздили, — пояснює. — А Доброгостів на „пташнику“ тримається». Каже, за «совєтів» птахофабрика «сильно працювала», зараз там два чи три власники, і вже не так потужно працює.

А дороги у Доброгостові нема, бо тут «ніколи не було порядку». В Уличному дорогу два роки будували, при цьому люди пильнували ремонтників. Але до кінця не впильнували. «Люди розповідали, що все одно дві машини асфальту вкрали, але, попри це, дорогу добру зробили».

Чоловік просить зупинити йому у Стебнику, якраз заїхали у місто. Простягає десятку. Ми, звісно, відмовляємося. Чоловік ніяковіє, пропонує нам грибів відсипати. Сміємося, бо у багажнику веземо цілий кошик білих, які зібрали у Карпатах…

Схожі новини