Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Хто стане «проукраїнським» кандидатом у президенти?

Лише проукраїнський кандидат зможе претендувати на більш-менш тривале політичне довголіття

Поволеньки серед спільноти шириться дискусія довкола того, за кого ж варто голосувати на ще далеких (рівно через рік), але вже майже фізично відчутних президентських перегонах. Зринають нові постаті, а старі діячі, добре знані і не надто шановані, починають чистити свої кредитні історії, міркують про нові гасла. Зрештою, нічого геть нового у країні, сповненій проблемами епохи змін, не вигадаєш. Зубожіння, корупція, олігархат, тотальна трудова міграція. До того ж війна…

На темі війни спекулюватимуть усі — і ті, хто мріє влаштувати парад перемоги на Красній площі; і ті, хто хоч сьогодні ладен капітулювати, — ні, не перед Москвою, як вони кажуть, а перед обставинами (а вони в Україні чомусь завжди непереборні) — віддати Донбас, забути про Крим і таким легким чином вирішити надскладну проблему.

Хто б не рвався до влади, які б обіцянки не роздавав, якими б солодкоголосими не видавалися електоратові речники тих чи інших політичних таборів, перш ніж зупинитися на конкретному кандидатові, мусимо пам’ятати про одну прозаїчну, а тому, мабуть, не надто зауважену деталь. Її коротко сформулював французький публіцист, політолог і економіст Гі Сорман. «У демократії існує лише один фундаментальний принцип: чергування реалістів і продавців ілюзій, двох вічних і конкуруючих рисунків людської природи, — пише він. — Позаяк реальність розчаровує й ілюзії розсіюються, усі ті, хто здійснює владу, приречені її втратити».

Якби у нас було розуміння того, що хто б не був на політичному олімпі, він рано чи пізно піде, ми б дещо по-іншому ставилися до головного здобутку усіх українських революцій — моделі державного устрою, який називається не надто популярним серед українців словом «демократія».

Сподіваюсь, серед різношерстої публіки, яка налаштувалася взяти участь у черговій виборчій атракції, вже не буде діячів класично-вітчизняного розливу, які намагалися поділити Україну. Їм було не важливо, де пролягатимуть ці лінії розламу — у мовній, релігійній, ментальній сферах. Їм розходилося на тому, аби зібрати найбільший урожай голосів там, де ці лінії відчувалися особливо гостро. Війна, як не парадоксально, вилікувала цю недугу, і тепер тільки ненормальний спробує грати на почуттях російськомовних і носіїв української, або ж викрикувати, що певний регіон когось годує.

Однак… Уже сьогодні помітною є тенденція, яку поступово починають експлуатувати політтехнологи, намагаючись намацати больові точки нового «розламу». В умовах, коли країна суттєво залежна від Заходу (кредити, військова допомога, моральна підтримка), коли українські реформи хоч і поволі, але просуваються, часто з-під західного «батога», спритники від політики взялися таврувати ймовірних претендентів (потенційних конкурентів) на президентське крісло наліпками «проамериканський», «проросійський».

Ось той, мовляв, їздив до Америки на оглядини; а той поручкався із заштатним радником заштатного губернатора, а цей притирається до російського товстосума… Ці натяки звучать наразі так, між іншим — бадають на чутливість до теми.

Правда, у цьому дискурсі не знайшлося місця для найважливішої категорії кандидатів — «проукраїнських». Наша політика схильна до карколомних кульбітів. Згадаймо, як недоброї пам’яті Янукович фактично за одну ніч поламав європейську стратегію України, зваблений московським хабарем. Тож «проамериканськість» чи «проросійськість» — поняття відносні і частозалежать від звичайних людських слабкостей…

Нині лише проукраїнський кандидат зможе претендувати на більш-менш тривале політичне довголіття. А всі решта, незалежно від успіхів чи невдач, приречені втратити владу. Бо демократія…

Схожі новини