Передплатити Підтримати

Росія обирає опричнину

Російський диктатор у глибині душі змирився зі своїм фіаско, яке, однак, потребує тепер креативного і псевдофілософського виправдання

2006 року у Росії вийшов роман Владіміра Сорокіна «День опричника». Фантастика, казка, - оцінили його критики і шанувальники літератури. Утім Сорокін ніколи не претендував на реалізм, його книги — це суміш навіть не фантастики, а соціальної фантасмагорії, якихось несосвітенних сюжетів, метафор, на які пересічний читач не клюне, радше гурмани від белетристики шукатимуть там якийсь цимус.

Ми не шукатимемо його, бо після публікації Владіслава Суркова у журналі «Росія у глобальному світі» статті «Самотність полукровки (14+)» сорокінські писання 12-річної давності цілком можна вважати пророчими.

На жаль, в Україні не надто цікавилися сурковським «шедевром», переймалися Великоднем та трагічними подіями у просякнутій зарином сирійській Думі. А дарма… Гадаю, радник Путіна, конструктор проекту «Новоросія», куратор ЛНР/ДНР Владіслав Сурков (він же Асланбек Андарбекович Дудаєв, уродженець Чечні) зробив першу публічну спробу завчасно виправдати майбутню поразку Росії у протистоянні з цивілізованим світом. Малоімовірно, що стаття про «Росію-полукровку» авторства Суркова-полукровки побачила світ без погодження з Путіним. І це свідчить про те, що російський диктатор у глибині душі змирився зі своїм фіаско, яке, однак, потребує тепер креативного і псевдофілософського виправдання.

Про що пише Сурков? Про замшілі тези «третього Риму», «особливого шляху». Про те, що чотириста років «азійщини» і ще чотириста років спроб вестернізації не дали Росії бажаного результату. Тепер, мовляв, її чекає триста років «самотності полукровки», тобто держави на межі Європи і Великого Сходу.

Що можемо сказати у відповідь? Те, що російський «феномен» не є чимось унікальним. Туреччина теж лежить на межі Європи та Азії, однак вона змогла народити політичного лідера, який (хай силою, хай не надто демократичними методами) перетворив турків у сучасну світську націю, подолавши морок забобон і традицій. Тобто, перш за все, йдеться про готовність до перетворень і політичну волю еліт.

Росія ніколи щиро не прагнула Європи. Її вестернізація була дуже дивною, вона скидалася на поведінку егоїста, який прийшов у чужий монастир зі своїм статутом. Хто з українців, яким «поталанило» подорожувати світом разом з представниками «расіянської нації», не зауважував їхнього бажання диктувати свої правила навіть там, де це, відверто кажучи, непристойно. Навіть у базиліці святого Петра… Не кажучи вже про усілякі куршавелі та парижі.

Даремно Сурков нарікає на чотириста невдалих років азійщини. Його великий земляк і сучасник, письменник Боріс Акунін недвозначно натякає на те, що державна модель Чингізидів досі успішно працює у Росії «модерній». Найжорсткіша централізація, непогрішність, священність лідера, його вищість над законом… І найголовніше — громадяни існують для держави, а не навпаки. Цю модель запровадив Іван Грозний з його опричниною, дикими оргіями, ще дикішими розправами над інакодумцями, його монаршим безумством.

Чи не тому у центрі Москви саме Путін та його режим поставили недолугий своєю величчю пам’ятник царю — васалу Золотої Орди? Чи не тому, власне, зрозумівши неприйнятність практик Грозного у сучасному світі, нинішній режим прирікає Росію на триста років самотності? І не вина «полукровки» у цьому, у цьому її трагедія.

Є у статті Суркова одна дата, дуже важлива для розуміння українцями своєї ролі. 2014-й рік. Рік, з якого радник Путіна починає відлік майбутніх століть самотності Росії. Саме у Криму та на Донбасі зупинилася інвазія російського світобачення і агресії, саме тут спіткнулася і зазнала поразки нав'язлива ідея російського месіанства. На її шляху стали українські добровольці і волонтери, а відтак Збройні сили нової, європейської України. Імперія змушена відповзати у своє лігво, прикрашаючи сором і ганьбу «художніми» філіпіками радника Путіна.

…До чого тут Сорокін, запитаєте ви? Та до того, що опричник ХХІ століття, «крутий хлопець» на BMW із собачою головою на капоті і віником для вигнання нечистих — серед героїв його роману. А в іншій книзі — «Цукровий Кремль» — подарунок, яким російські владоможці підсолоджують життя посполитим. «Самотність полукровки (14+)» Владіслава Суркова і є отим «сахарним кремлем» для мільйонів, які вірили і досі вірять путінським маразмам.