Передплата 2024 ВЗ

Лицемірна толерантність

Толерантність, як на мене, це двосторонній рух, це обопільне бажання зрозуміти тих, хто поруч, це, якщо хочете, командна суспільна гра

Цілком свідомий, що мої нинішні роздуми спричинять хвилю невдоволення і критики певної групи осіб, які останніми роками вперто просувають свою думку як істину в останній інстанції. Хоча життєва філософія цих осіб, навпаки, дає підстави стверджувати, що «останніх інстанцій» у нашому житті не буває…

Мова про толерантність як мейнстрим, як ідею-фікс, як священну корову. Мова про беззастережну ігнорацію того, що ми звикли називати реальністю, якою б складною і суперечливою вона не була. Мова про особливу мову – мову евфемізмів, замінників, метафор, напрочуд гарних, вишуканих, однак – фальшивих. Про загортання непривабливих, небажаних, часом навіть геть брутальних речей у яскраві папірці «пристойності», «прийнятності», - одне слово, «толерантності».

Серед новинної стрічки останніх днів все частіше подибуємо повідомлення про безчинства ромів у Львові та інших містах. То обібрали когось серед велелюдного натовпу і білого дня, то плюнули комусь в горнятко кави, то взагалі вирішили звести порахунки з дівчатами-активістками за допомогою ножа. Звісно, спільнота обурюється, вдається до певних кроків для захисту, волає про поліцію… І це, як на мене, природно. Неприродними виглядають округлі фрази про якусь вигадану дискримінацію циганської меншини або ж взагалі вимоги запровадити табу на означення національності хуліганів. Ну що ж, будемо називати їх особами, схильними до екстравагантних вчинків J.

Проблема виростає до масштабів вселенської, коли йдеться про війну на сході. Певні естети від журналістики вигадали навіть жупел, яким тепер лякають початківців: мова ненависті. Мовляв, не вольно називати ворога ворогом, терориста – терористом, треба знайти певні відповідники серед багатої «солов’їної» - до прикладу, «повстанець», «боєць рушення»…

Чи не звідти багаторічний острах назвати війну війною, колаборанта – зрадником, чиновника-здирника – злочинцем?

Зрештою, річ не в словах. Річ у нашому ставленні до «інших». У пошанівку власної гідності. Я готовий і, здається, роблю це щоденно: шаную право «іншого» на «іншість», але рівно ж наполягаю на тому, щоб і моя свобода та безпека були належно пошанованими. Я намагаюся не заступати за межі особистого простору жодної людини, але пильную, аби і мій простір залишався суверенним. Я не терпітиму агресивного нав’язування чужих мені ідей чи світоглядних конструкцій, однак з повагою ставитимуся до носіїв цих ідей. Тобто толерантність, як на мене, це двосторонній рух, це обопільне бажання зрозуміти тих, хто поруч, це, якщо хочете, командна суспільна гра.

Якщо цього немає, якщо, натомість, є охота вивищитися над ближнім, бажання принизити ближнього, безапеляційно диктувати власні правила чи свавілля оточенню, тоді «інші» ставлять себе поза законами, мораллю, і, - очевидно, - мають це відчути. Ми ж не вимагаємо толерантності від суддів чи прокурорів до убивць, ґвалтівників, нам язик не повернеться проповідувати солдату любов до агресора, який щоночі поливає його з «Градів». Ми ж не будемо наввипередки бігти до розмаїтих міжнародних організацій, аби засвідчити свою толерантність (чи нетолерантність опонентів), коли грабіжник певної національності влізе до нас у дім…

Повернімося до ромів, бо власне їхній приклад дає підстави для того, аби спрогнозувати наслідки лицемірної толерантності. Є проблема спротиву – стихійного чи навіть організованого, як у випадку дівчат-жертв згаданого нападу. У Львові вже виникла реальна (не фейсбучна) спільнота «Л.О.В.Ц.І», яка ставить собі за мету відстежувати злощасних ромів і вживати превентивні дії для того, аби стримати їхню «активність». Наразі це виглядає доволі пристойно: активісти клянуться, що діятимуть разом з поліцією. Однак… Ще один такий інцидент з ножем, - і хто гарантуватиме, що все обійдеться протоколом і затриманням? Згадаймо «толерантність», з якою після відсидки зустріли на вулицях Києва вандала, що понівечив меморіал Небесної сотні. Лицемірна толерантність може закінчитися самосудом, і тоді ліберально налаштована публіка лише розводитиме руками, стенатиме плечима і казатиме про «незрілість» українців…

У Сартра є дивна фраза: «Пекло – це інші». Я, на жаль, не знайшов у нього такого однозначного визначення слова «рай»…

Схожі новини