Як "білі і пухнасті" поляки допомагають українцям ставати бандерівцями

Ще кілька днів тому я навіть не здогадувався, що існує якась окрема "бандерівська ідеологія". Але польські сенатори і посли сейму просвітили: за її пропаганду - чи на території Польщі, чи за її межами - будуть карати (до трьох років криміналу). Таке ж покарання передбачене і для тих, хто наважиться заперечувати злочини "українських (у радянські часи додали б "буржуазних") націоналістів" в період з 1925 до 1950 року. А ще не можна відтепер сказати криве слово щодо колаборації поляків з гітлерівським режимом, участі в Голокості (на що не на жарт обурився Ізраїль та його головний союзник - США).

Не можна також вживати вислову "польські концентраційні табори". Справді, це були не польські табори смерті, а німецькі, просто розміщені на окупованій території. Але як мінімум один із них - у Явожно - післявоєнна польська влада у 1945 році залишила для власних потреб. Аж до січня 1949 року.  Так нацистський концтабір став польським Центральним обозом (табором) праці. "Працювали" тут, зокрема, представники української інтелігенції, греко-католицькі священики, воїни УПА, жертви операції "Вісла", яких з корінням виривали з рідної землі і насильно переміщували на землі, "одзискани" ("віднайдені") у німців. В'язень цього концтабору греко-католицький священик С. Дзюбина написав у своїх спогадах: "Щодо голоду табір у Явожно був гіршим від німецького "Освєнціму".

Можна було б аж так детально не згадувати про це. Але теперішня польська влада закликає будувати польсько-українські взаємини на основі історичної правди. Причому є тільки одна правда. І вона - польська. Української правди немає. Хто не згоден - до цюпи! Даремно український парламент закликав президента Польщі не підписувати змін до антиукраїнського і антиєврейського закону про Інститут національної пам'яті. Якщо вже він не прислухався до Ізраїлю та США, що ж говорити про бідну Україну. Здається, у польської влади "запаморочилась голова від успіхів"...

Однак правда не залежить від  поглядів і постанов політиків. Вона живе своїм життям, на основі фактів. А факти говорять про те , що немає "білих і пухнастих" народів. У кожного народу є свої скелети у шафі історії. Одні і ті ж народи у різні періоди свого існування були і жертвами, і агресорами. Тому наведу лише деякі факти.

Закон про ІНП (польською ІПН), який забороняє говорити про співпрацю польської держави з Третім рейхом, не може витерти з історії того факту, що Польща разом з Гітлером брала участь у "дерибані" Чехословаччини у 1938 році відповідно до "мюнхенської змови". Тоді польське військо захопило Тєшинську Сілезію, де мешкало багато поляків. А вже через рік Польща сама зазнала нападу від Гітлера і Сталіна, які таємно змовились. Про агресію нацистів і совєтів знають навіть маленькі польські діти, а про участь у розборі Чехословаччини чув мало хто з політиків. Не вчили, якось невдобно. Просто образ жертви більш зручний. Які можуть бути претензії до жертви? Але ж мільйонних жертв під час Другої світової війни зазнало багато народів. І змагатися цифрами (у кого більше) безглуздо і цинічно. Польські законодавці разом зі своїм президентом вийшли на старт у цьому блюзнірському змаганні. Сподіваюсь, українці не братимуть у ньому участі.

Однак про кривди, завдані поляками українцям, а українцями - полякам, треба знати і одним, і другим. Знати, щоб прощати, а не воскрешати демонів минулого.

Українцям весь час різні поневолювачі розповідали нашу історію. Коли ми самі її розповідаємо, це не всім подобається. Сучасні українські історики вважають, що належність у міжвоєнний час Західної України до польської держави була окупацією. Зрештою, сам маршал Пілсудський це стверджував у багатьох документах. А от екс-міністр закордонних справ Польщі Ващиковський демонстративно розвернувся біля дверей Музею окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" у Львові. Українська правда йому не подобається, як і всій правлячій партії ПіС. Що ж, українцям не подобалась пацифікація, насильницька полонізація, національний гніт та інші елементи окупаційної політики тодішнього польського уряду. На цьому ґрунті постала Організація Українських Націоналістів (ОУН), що поставила собі за мету здобути незалежну українську державу. Щодо методів боротьби, то не всі вони викликають схвалення, але й поляки виборювали свою незалежність не у білих рукавичках.

Найбільше емоцій і незгоди викликають події, які українці називають Волинською трагедією, а поляки - різаниною, геноцидом. Скільки років минуло, а рани пам'яті не загоїлися. До того ж їх роз'ятрюють, насамперед, польські політики. Українські історики вважають, що вбивства та інші злочини були з обох сторін, польські наполягають на вині тільки українців. Очевидно, для порозуміння потрібні нові дослідження, діалог, аргументи, факти. Але як дискутувати, коли "бандерівська ідеологія" у Польщі тепер поза законом?

Слово "бандерівець" для частини поляків є синонімом "бандита". Саме такий образ воїна УПА нав'язувала радянська пропаганда. Жертвою цієї пропаганди були мільйони людей. Багато з них досі не позбулись цих стереотипів, які тепер експлуатує пропаганда путінська. Тут оцінки (національно-визвольної боротьби  українців під проводом Бандери) Москви і Варшави дивним чином збігаються.

Ще одна прикра і красномовна річ: польські законодавці називають Галичину Східною Малопольщею, так, начебто ці землі не є територією сучасної України. Ніяких асоціацій з назвою Малоросія не виникає? Не хочеться думати, що у цьому приховано якісь територіальні претензії.

Але такі дії польської влади, попри усю їхню шкідливість для польсько-українських відносин (що відзначили у колективному відкритому листі польські інтелектуали - на щастя, вони є), мають і позитивні наслідки. Тепер багато українців почали з'ясовувати: а що ж означає "ідеологія бандеризму", якщо її у Польщі заборонили. Виявляється, це ідеологія національно-визвольної боротьби. Тому кожен українець, якому дорога Незалежність, змушений стати бандерівцем.