Як много важить слово Святослава Вакарчука?
Після тріумфального концерту у Харкові на День Незалежності Святослав Вакарчук дав прес-конференцію, яку в українській пресі майже не помітили. Журналісти в основному звернули увагу на те, що "Океан Ельзи" бере річну творчу відпустку. Але на цій прес-конференції прозвучали інші цікаві тези, на які можна було б не звернути увагу, - якби їх виголосила просто відома, популярна творча особистість.
Однак Святослава Вакарчука люблять мільйони людей в Україні та за її межами не лише за особливий талант, чарівні пісні, надзвичайну працелюбність, а й за чесну громадянську позицію, вболівання за долю України. Святослав, як і його батько Іван Олександрович, належить до невеликої когорти знакових людей, яких називають моральними авторитетами, совістю нації. Тому їх слово, як відзначав Іван Франко, много важить.
А ще Святослава віднедавна називають імовірним кандидатом у президенти України. Не згідний із тими політиками, які стверджують, що ця ідея народилася у кабінетах на Банковій. Якщо і виникла в якихось кабінетах, то точно не на Печерських пагорбах. Просто народ втомився від професійних політиків, які десятиліттями професійно брешуть. Українці хочуть когось чесного, не заплямованого, не пов'язаного корупційними зв'язками, не обтяженого власними бізнесовими інтересами чи захцянками "любих друзів". Українці зачекалися свого Вашингтона "з новим і праведним законом". Не можу також погодитись з думкою, що із артиста не вийде доброго керівника держави. Приклади Рональда Рейгана чи Вацлава Гавела це спростовують. Словом, є суспільний запит на таку особистість, як Святослав Вакарчук. Інша річ, що сам Святослав хотів би радше тримати в руках мікрофон, ніж булаву президента. Але не все залежить від бажань, іноді обставини сильніші...
Тому хочу повернутися до прес-конференції. Цитата: "Я неодноразово це говорив: я гордий, що незважаючи на сотні років утискань і дуже несприятливу історію, наша нація зберегла свою самобутність, в тому числі культуру, мову і традиції. Якщо б не вони, нам би було дуже тяжко".
Ні, Святославе, нам було би дуже легко. Бо нас уже не було б. Без культури, мови і традицій не було б уже нації. Ні України, ні "Океану Ельзи". Була б якась Малоросія, Новоросія чи інша недоросія. Щоб цього не сталося, пролилося багато крові і продовжує литися...
А далі Святослав сказав слова, гідні президента: "Але сьогодні, у 21-му сторіччі, маємо сфокусуватися на будівництві держави на так званому конституційному патріотизмі. Щоб люди, незалежно від походження, незалежно від того, яка їх материнська мова, незалежно від того, які історичні обставини привели їх в ситуацію, коли вони самі хочуть називати себе українцями, - вони мали би будувати такий спосіб життя, яким будуть гордитися самі і боятимуться втратити, яким будуть пишатися їхні діти".
Гарні слова, сучасні. От тільки не зовсім зрозуміло, що означає "конституційний патріотизм" в Україні. Може тому Святослав говорить про нього "так званий". Є багато визначень кровного, національного, державного і навіть містечкового патріотизму, але про конституційний не знайшов майже нічого. Що ж, можливо, з часом, коли у нас конституція буде не декларацією, а живим Основним Законом прямої дії, то з'явиться і конституційний патріотизм. Чур, ледь не написав "сепаратизм"...
А ось із тезою, що треба припинити дискусію на тему мови, погодитись не можу. Цитую: "...всім нам, і україно-, і російськомовним, замість того, щоб витрачати час на такі питання, просто треба закатати рукави і будувати країну".
А ми її не збудуємо, Святославе, якщо не віддамо історичного боргу українській мові, культурі, традиціям. Не збудуємо, якщо залишимо усе так, як є. Тому що будь-яка демократична європейська держава захищає свою державну мову. Навіть Франція, де французькій нічого не загрожує. Будь-яка, окрім України. Саме тому русифікація не припинялася навіть в часи Незалежності. І тільки військова агресія Росії трохи призупинила цей процес. Знаю, що на сході російськомовні патріоти б'ють російськомовного окупанта не гірше, ніж україномовні. Але є й інший бік медалі: серед сепаратистів практично немає україномовних. І цей факт багато про що говорить.
Багато російськомовних патріотів України переходять на українську. Розгорнувся навіть відповідний громадянський рух, але якось затих. Бо для цього потрібна підтримка на рівні державної політики. А її немає, хоча при владі усі супер-патріоти: і кровні, і національні, і державні, і конституційні, і містечкові...
Вже кілька років не може розродитись рішенням Конституційний суд щодо антиконституційного, антиукраїнського закону Ківалова-Колісниченка. А нового закону про мову Верховна Рада досі не спромоглася прийняти. Чого чекаємо? Реваншу "підрахуїв" - ківалових, колісниченків та інших мураєвих?
Єдине, що вдалося реалізувати за три роки війни - запровадити квоти для україномовної пісні на радіо. Нарешті українська пісня у своїй хаті стала форматною. А що з телебаченням? Воно, на жаль, здебільшого залишається у форматі "русского мира". І тут слово Святослава Вакарчука, який своєю творчістю зробив більше для утвердження українства, ніж цілі міністерства і міністри, заважило би много. А заклики "давайте жити дружно" - хороші, але більше годяться для мультиків.
Святослав Вакарчук оголосив про річну паузу. Сподіваюся, через рік ми отримаємо від нього нові прекрасні пісні або новаторську президентську програму. А може, і одне, й інше....
