Передплатити Підтримати

«Говорите на русском, плохо понятно этот ваш украинский»

Сусіди по купе бувають різні: хтось ще до відправлення потяга стелить постіль і, як тільки вагон рушить, лягають спати, хтось любить чи не до ранку читати, а хтось усю дорогу мовчки замріяно дивитись у вікно.

Але завжди знайдуться такі, у кого рот не закривається. Вони на все мають свою особливу думку і про все на світі готові сперечатися. Ці дискусії часто починаються з дрібниці, а затягуються до пізньої ночі.

Їхала з Києва в Одесу. Дорога довга, тож планувала виспатись після важкого робочого тижня. Але зімкнути очі мені не дали. В останній момент у купе забігає чоловік років сорока. Рушаємо. Нас у купе четверо — я, студентка зі Львова, жінка-медик років тридцяти, пенсіонерка з Одеси та цей чоловік, колишній працівник заводу. «У вагоні душно, купе біля туалету, ще й верхня полиця», — чоловік почав нарікати з перших хвилин знайомства. Його жваво підтримує літня пані: «А квитки! Ви бачили, скільки вони коштують? Я до онуків на свята в Київ їздила. Майже 600 гривень віддала. Хоч би знижку зробили пенсіонерам. От як у маршрутці», — обурюється жінка.

Займаю свою верхню полицю, стелю постіль та намагаюся заснути. Сусіди по купе зручно повсідалися внизу та за чаєм (який їм теж виявився дорогим і несмачним) продовжили розмову. «Пиріжки, таранька, пиво», — відчиняються двері купе, і до нас заглядає жіночка середніх літ. Від її «смаколиків» ми відмовились, а от чоловік поцікавився цінами та асортиментом. «Нелегальні» (бо у вагонах потягів торгівля заборонена) пиріжки з капустою по 11 гривень, з м’ясом — по 16, з яйцем — по 14. «Давайте два з капустою та один з м’ясом», — робить замовлення. Сподівання, що чоловік буде їсти мовчки, виявились марними. Набитий пиріжками рот не завадив йому поділитись секретами економії: «Я вже рік не плачу у трамваях і маршрутках. Контролери у нас в місті рідко бувають. Маршрутки більше схожі на «труповозки», ніж на транспорт. Чотири гривні для таких розвалюх мені шкода. Заходжу з натовпом, і водій не встигає всіх порахувати. А якщо починає з’ясовувати, хто заплатив, а хто ні, то кажу, що я передавав», — пишається своєю хитрістю чоловік, який назвався Іваном. Жіночки слухають його заворожено.

Провідниця принесла і мені чай. Спускаюсь вниз та вирішую втрутитись у розмову. Пояснюю, що за кошти пасажирів маршруток власники купують бензин, ремонтують маршрутки та виплачують зарплату водіям. Тому, обманюючи їх, ви і себе обманюєте, бо будете їздити на невідремонтованих машинах, а водії, яким недоплачують, будуть хамити. Бо чим вища зарплата, тим вищий сервіс. Це закономірно. Усі на мене вилупились. Оскільки до цього всі розмови у купе велись російською, моя українська збила присутніх з пантелику. Після недовгої паузи чую: «Говорите на русском, плохо понятно этот ваш украинский», — чую від пенсіонерки. Чоловік додає, що «всі нормальні люди говорять російською», тому мені б варто її теж вивчити. Пояснюю, що російську розумію чудово, але принципово розмовляю українською. «Ти же слышишь, что мы говорим по-русски. Хочешь что-то сказать, говори на нашем языке», — пояснили мені доступно.

Мені недвозначно дали зрозуміти, що у цій розмові я зай­ва, тому решту бесіди слухала мовчки на своїй верхній полиці. Заохочена одкровеннями сусіда по купе, пенсіонерка також почала ділитися секретами економії. Розповіла, що час від часу підкручує лічильник, щоб платити менше. А дівчина-медик зізналася, видаючи пацієнтам довідку або лікарняний, натякає на солодку чи грошову подяку. Вона цього не соромилася, а хвалилася. «Ближче до свят вони самі несуть цукерки чи 20 гривень у кишеню кладуть. З моєю зарплатою хіба сухарі їсти. А пацієнти до нас заможні ходять, поруч будинки з недешевими квартирами. Що їм та шоколадка чи двадцятка?» — каже Людмила.

Тим часом переглядаю новини у своєму смартфоні. Помітивши це, пенсіонерка змінює тему. «Молодь вся в телефонах. Сподіваюсь, колись електрика зникне і вони вилізуть з екранів телефонів та комп’ютерів. Мені здається, що оці смартфони — це всесвітня змова спецслужб. Щоб люди не бачили, що робиться навколо», — висуває свою конспірологічну версію літня жінка.

Наступні дві години пенсіо­нерка, медик і працівник заводу, перебиваючи одне одного, обговорювали депутатські статки та заводи Порошенка. Договорилися до того, що «Сталіна на них немає!». Реформи та зміни їм не до вподоби. Зійшлись на тому, що при СРСР було краще. У всіх бідах та негараздах, на їхню думку, винна влада. Про свої обмани і хабарі вони забули. Не подумали і про те, що за Сталіна їх за ці махінації якщо б не розстріляли, то точно посадили б. Оце типова помилка новоявлених сталіністів та прихильників «твердої руки». Вони впевнені, що ця рука каратиме кого завгодно, тільки не їх...

Слово за словом, і товариство перейшло на тему АТО та Майдану. Зійшлись на думці, що Майдан почали... алкоголіки та бомжі, а в АТО йдуть, щоб «винести все з розбитих будинків».

На годиннику перша ночі. Потяг до Одеси прибуває о п’ятій, а сусіди і не думають лягати. Вони явно увійшли в раж... Йду у тамбур подихати свіжим повітрям, бо у купе смердить пиріжками. І не тільки... Коли повернулася, дискусії не вщухали. Близько третьої години ночі у купе нарешті запанувала тиша. Вранці ця невиспана трійця однодумців похмура і зла. Навіть «доброго ранку» не побажали... Не здивуюсь, що у своєму поганому настрої вони звинуватять Порошенка.