Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Коли ти підеш

В селі ховають інакше. Там пам’я­тають, як це робили діди-прадіди, й дотримуються давніх традицій.

На шляху траурної процесії зупиняється не лише весь транспорт, а й звичайні перехожі, які можуть і не знати, кого ховають. Людину. Цього достатньо. Жест поваги; так тут виявляють свою шану до останнього маршруту того, хто йде назавжди.  

Це на Франківщині. А на Старосамбірщині водії та пасажири автівок навіть виходять з машин, стоять, допоки проминає їх траурна хода. Ніхто нікуди не поспішає, бо перед ликом вічності суєта розчиняється.

У такі дні давнє знання переходить від старших до молодших, сама собою передається естафетою важлива інформація. Люди заходять до кімнати з труною, вклякають перед нею, моляться, підводяться і лише тоді вітаються з усіма: “Слава Ісусу Христу!”, їм відповідають: “Слава навіки Богу”. Той, що увійшов, що приєднався до траурного почту, кладе на тацю гроші, скільки може. Хто має таку потребу, хто має чим допомогти, хто розуміє, що у цій справі без підтримки громади не обійтися. Коли домовину виносять, жінки згортають тканину, що нею був накритий стіл, на голу стільницю ставлять паляницю хліба. У цьому ритуалі — життєстверджувальний акорд. Стіл — для хліба на щодень, і тільки зрідка — під домовину.

На Франківщині на усіх, хто був на цвинтарі, на виході, за межами кладовища, чекає поминальне частування. Зливають кожному на руки, просять до столу. “Мертвих в землю, живих за стіл”. Люди розмовляють вже голосніше, аніж дотепер, вже й усмішки проблискують на обличчях.

Все навколо квітне, пташки співають, діти смикають за рукави, щось їм треба, вже хочуть десь бігти, бавитися... Люди говорять не лише про втрату, а й про те, хто що посадив на городі і що у найближчих планах... Обіймаються міцно, прощаючись. Бажають одне одному частіше бачитись, але не з такого приводу…

Світлий сум залишається в серці. У такий день зі шкаралущі буденних клопотів та плину тижнів і місяців вилущується розуміння того, яка людина була поміж нас, яку вона пам’ять по собі залишила. Родина не розходиться, збирається далі за спільним столом, у кафе чи вдома, велика родина, розгалужена, віддалена, настільки часом віддалена, що молодші приглядаються одне до одного: хто ти мені? Старші згадують спільних бабусь та дідусів, тіток, дядьків. Вони усі, те старше покоління, лежать на одному сільському цвинтарі, на узвишші, з якого відкривається сонячний квітневий краєвид. Тепло огортає душу, жива пам’ять предків торкається усіх почуттів. Життя справді коротке, треба поспішати бачитися, спілкуватися, розповідати дітям та онукам те, що було важливим у твоєму житті…

У місті ховають інакше. З капличок, а не з дому. І менше уваги до деталей. Без поминальної чарки на виході з цвинтаря. З поминками у ресторані. На поминальному обіді за своєю мамою моя сплакана подруга сказала нам усім: не треба сліз, не треба плачів, ви ж знали маму, вона була веселою людиною, вона любила життя і людей. І ми згадували її жарти, її улюблені слівця. Зі світлими усмішками, але й зі сльозами на очах. Щемкі почуття гуртували нас, розм’якшували серця, наповнювали душі вдячністю. Почувалися беззахисними перед часом, водночас сильними цієї миті, бо перебували у своєму колі підтримки та спільної пам’яті. У такий важливий день, коли найважливіше нагадує про себе. Коли думаєш про те, що залишиться людям, коли ти підеш.

Схожі новини