Унікальний театр-безхатько

Чотири роки “Театр у кошику” не показував у Львові однієї з найкращих своїх вистав, а в день народження Лесі Українки, 25 лютого, нарешті показав. “На полі крові”, драматична поема Лесі Українки, сцена театру ім. Лесі Українки. Трагедія відступництва та зради від Юди. Один з апостолів Ісуса Христа, що продав свого вчителя, у цій історії він не розкаявся і не повісився, а купив за тридцять срібняків клапоть безплідної землі біля Єрусалима. Йшов дорогою Прочанин, зупинився, щоб попросити води у незнайомця, що тяжко б’є мотикою грудки твердої землі... Розмова між Юдою та Прочанином — основа глибокої моновистави, сповненої театральних символів та метафор. 

Протягом години тримає глядачів у напрузі неймовірна Лідія Данильчук. У цій моновиставі заслужена артистка України грає дві ролі — Юди і Прочанина. Досконала режисура “На полі крові”. Виставу поставила відома режисер, заслужений діяч мистецтв України Ірина Волицька. У маленькому творчому колективі, що працював над цією виставою, задіяні ще троє — помічник режисера Тарас Федорчак, а також музика Ярослава Хомика і світло Віктора Третецького.  

Як це завжди трапляється після перегляду вистав “Театру у кошику”, враження тримається і наступного дня, і далі. Це, безперечно, один із найяскравіших театрів України, унікальний і... безпритульний. Незалежне творче об’єднання, створене у 1997 році, досі не має даху над головою. І не відчуває підтримки від рідного міста, хоча підтримувати цю творчу майстерню, до якої залучають акторів з інших театрів, мало б за честь будь-яке європейське місто. 

Після вистави я запитала Ірину Волицьку, чи є прогрес у “квартирному питанні”. Вона відповіла, що вже й не намагається зсунути цю непідйомну брилу з місця. Ніж оббивати пороги з проханнями, краще витратити час та зусилля на роботу. Помічник режисера Тарас Федорчак висловився більш емоційно: “Вже скоро 20 років, як Львів не може вирішити це питання, - при будь-якій владі, при будь-яких губернаторах-мерах-партіях-управліннях культури і їх прогресивних очільниках/очільницях. Не може. Це не в пріоритетах. Просто мистецький талант і талант вигризати собі умови - речі різні і поєднуються не так уже й часто...”.

Йду центром Львова і уявляю: якби тут, де за вітриною атракція з виготовлення струдлів, і майстерня шоколаду чи карамелі, десь поблизу був ще й “Театр у кошику”? Йому багато квадратів не треба. Йому хоч би й у дворику приткнутися. Не конче й у середмісті. Скажімо, чула колись про те, що книгарня на козирному місці не буде такою успішною, як кав’ярня, але ж на площі Ринок працює книгарня, і книжки з її полиць розлітаються не гірше, ніж кава у фірмових пакетах через дорогу. Бо, насправді, приїжджі потребують не лише поїсти-випити. Від господарів залежить, що ми їм запропонує­мо, який попит формуватимемо, адже наші можливості є набагато більш широкого спектру, аніж той, що ми активно демонструємо.

До речі, 1 березня, о 19.00, у театрі ім. Лесі Українки — вистава “Театру у кошику”  “Провина” Небойші Ромчевича. Далі буде.

Цитата з вистави:

Прочанин:

- ...Хіба я знаю? 

Я зроду ще не продавав людей. 

Юда:

- Так само продають їх, як і все, 

як гуси, як худобу: поторгують 

і вдарять по руках. Ти ж думав як? 

А потім з рук у руки віддають їх 

тому, хто купить. От і все.