Базар на цвинтарі
У перший день листопада вшановують померлих. Як би кому не було далеко добиратися, а звідусіль квапляться до місця вічного спочинку своїх найближчих людей, запалюють біля пам’ятників свічі, ставлять букетики хризантем, промовляючи молитву, схиляють у зажурі голови. Віддають данину пам’яті своїм попередникам. Не всі, однак, пам’ятають, чого прийшли на цвинтар…
П’ятниця, уже смеркається. Сільське кладовище розцвітає мерехтливими вогнями різнокольорових лампадок. Після провідин маминої могили іду до своїх баби-діда. Відомих в окрузі ґазд, яких понині згадують у селі добрим словом за гарну традицію — кожного подорожника, що у передвоєнні роки ішов повз їхню хату на хуторі-«кольонії», пригощати медом і морелями.
Місце, де під старим кам’яним хрестом покояться мої дід Іван та бабуня Євдокія, — затишне, між соснами, які від легенького дотику вітру розносять довкола магічну ауру смутку. Цього разу зосередитися у світлій згадці про предків не вдалося. Не давала цього зробити голосна, якась нервово-базарна бесіда біля надгробка по сусідству. Її вели дві розцяцьковані дамочки середнього віку. Видно, що немісцеві. Вишуканий одяг з дорогими аксесуарами вказував на те, що давно «вибилися в люди», а оце приїхали не стільки для меморіальної місії, скільки нагадати про себе селу. У княжому місті не набалакалися, то вирішили зробити це у провінції, на малій батьківщині, між покійниками. Сумочки з дорогої шкіри з блискучими пряжками почепили на залізний хрест чужої могили наче на вішак, а самі давай, як заведені, чесати язиками. Чисто «триндичихи»! Стоячи спиною до могили, обмивали кісточки родичці, яка чимось їм не вгодила. Не так щось сказала, не так одягається. І взагалі, не підходить до їхньої компанії. Від перчених слів, що сипалися на її адресу, здається, збудилися ті, що спали вічним сном. А потім, забувши про своїх рідних, із сімейної теми кумасі перейшли на комерційну — що де по чім недавно купили, і чи не прогадали. Якби не нагодився син-водій, який зачекався «поминальників» біля входу на кладовище, теревенили б ще з годину…
Я для чого про це пишу. Через 24 дні Європа сподівається запросити нас з вами до своєї цивілізованої спілки — щоб і ми почали жити нормальним життям. Європейці весь час нагадують нам про стандарти, до яких маємо тягнутися. Мають на увазі глобальні речі — право, демократію, вільну конкуренцію. Думають, що з усім рештою, зокрема персональною культурою, елементарними правилами поведінки у нас все гаразд? Як вони, наївні, помиляються...
Вірю, що Євросоюз нам допоможе з дешевшим газом, пільговими кредитами, робочими місцями, достойною платнею, поміркованими цінами на товари, безперешкодним перетином кордонів. Але хто навчить нас з вами нескладних цивілізованих манер? Зокрема, бути одне до одного ввічливими, зичливими, шанобливими. На роботі, у транспорті, у крамниці, під час відпочинку. І на цвинтарі також…
