Передплатити Підтримати

«Хотів би зустрітися з людиною, якій переселили мамине серце»

Семінарист Любомир Миколишин розповів про свою маму Наталію, органи якої продовжили життя чотирьом людям

Наталія Миколишин зі синами – „ Любомиром (зліва) та Ігорем. Фото з альбому Любомира Миколишина.

Зі семінаристом Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ Любомиром Миколишиним я познайомилася 25 грудня. Волонтери з благодійного фонду «Здійснити мрію» запланували того дня поїздку з гуманітарною допомогою до будинку людей похилого віку, що на Жидачівщині. До добродійної акції долучилися семінаристи УКУ. Коли ми уже затарили автівки різноманітним крамом, Любомирові хтось зателефонував. «Прошу пробачення, але я не зможу поїхати. У моєї мами стався інсульт»… Ще тієї миті ані ми, ані сам Любомир не здогадувалися, яке горе чекає на нього. За два дні мама відійшла в інший світ, врятувавши чотири життя. Їй було лише 47 років. Родина Наталії Миколишин знала, що у голові жінки аневризма, яка могла розірватися будь-якої секунди. Попри неймовірні зусилля медиків, врятувати жінці життя не вдалося. Як наважилися рідні прийняти таке неординарне рішення, мені розповів син пані Наталії — Любомир Миколишин.

— Побут семінарії вимагає життя у навчальному закладі, — каже Любомир. — Але з 20 груд­ня у нас розпочалися зимові ва­кації, тож я був удома. 25 грудня я збирався у будинок для лю­дей похилого віку, а мама вирі­шила провідати своїх батьків. Це був останній день, коли ми з мамою розмовляли. Уже від са­мого ранку у мами боліла голо­ва. Хоча того дня тиск у неї не був критично високим, довело­ся пити піґулки. Уже потім ба­буся мені розповідала (бабуся Любомира — лікар-інфекціоніст. — Г. Я.), що мамі там стало дуже зле, але бабуся поставила кра­пельницю, дала відповідні ліки, бо вже знала, як знімати напад головного болю за аневризми, яка була у мами. Тиск не змен­шувався, а навпаки, повз угору, тож довелося викликати «швид­ку». Останні слова мами при сві­домості: «Мамо, рятуй мене». А потім мама знепритомніла. Так виглядало, аневризма тріснула ще у бабусі вдома. Попри те, що «швидка» прибула дуже швид­ко, повернути маму до тями не було можливості, бо вона впа­ла у кому. Коли я побачив маму у лікарні, здавалося, що вона спить і за якусь хвилю зно­ву усміхнеться своєю лагідною усмішкою. Лікарі нам практич­но відразу сказали, що прогно­зи невтішні, бо дуже потужний стався крововилив — близько 150 кубиків крові пішло у мо­зок. Показали нам результати комп’ютерної томографії. Анев­ризма була з правого боку, але було видно, що залило велику частину мозку. Гарантії на жит­тя не давали. Зібрали консилі­ум, але, на жаль…

— Шансів не було жодних?

— Давали 1 відсоток супро­ти 99. Я пішов у каплицю, що діє при лікарні. Отець зробив єлео­помазання — Таїнство на оздо­ровлення, а також Таїнство, яке за своєю суттю відпускає гріхи. Реаніматологи робили все мож­ливе, щоб підтримати організм. Але…

Для Любомира та Ігоря мама назавжди залишиться молодою і усміхненою.Фото з альбому Любомира Миколишина.

— Як прийняли рішення від­дати здорові органи вашої мами людям, які цього потре­бували?

— До мене підійшли один з лі­карів, який займається такими операціями, і завідувачка реа­німації. Розповіли, що лікарня здійснює трансплантацію орга­нів, запитали, чи дали би ми зго­ду на трансплантацію. Бабці, яка була шокована, а також рідному братові моєї мами, Романові, не кажучи вже про мене, прийняти таке рішення було дуже важко… Хоча я чомусь не вагався жодної секунди. Поставив себе на міс­це мами. Я плакав і думав: «Так би зробила моя мама». Усе своє життя вона допомагала всім — безкорисливо, не чекаючи жод­ної відплати. Я прийняв це не­ймовірно важливе рішення лише тому, що це було у стилі мами. Знаєте, коли я стояв у фоє лікар­ні, мені показали відео 39-річ­ної жінки, якій повинні були пе­ресадити мамину печінку. У неї є 11-річна донька. І для неї це єди­ний шанс, бо вона повинна жити заради своєї дитини. Такою була і моя мама, яка жила заради нас з Ігорем. Тож я ще раз переко­нався у правильності прийнято­го рішення: якщо це можливо, нехай люди живуть.

— Треба було підписувати якісь документи?

— Аякже! Є у лікарні юридич­ний відділ, де я й підписував згоду. Сказати, що серце обли­валося кров’ю з жалю, — це ні­чого не сказати. Мені у цю хви­лину здавалося, що я не ручкою підписую той документ, а свої­ми сльозами… Наступного дня приїхав мій старший брат Ігор з родиною — живе й працює за кордоном. Мама знала, що Ігор з дружиною і шестимісячною донечкою Софійкою заплану­вали приїзд на Новий рік. Мама накупила іграшок для внучки, рахувала дні до їхнього приїзду. Та їм довелося приїхати швид­ше. А 27 грудня мені зателефо­нували з лікарні. Медики кон­статували смерть мозку, і маму забрали на операцію з вилучен­ня органів.

— Ви — майбутній священ­ник. Наскільки мені відомо, Церква виступає проти тран­сплантації органів. Чи попе­редньо радилися зі своїм ду­ховним наставником?

— Церква не виступає проти трансплантації. Навпаки — за­охочує до донорства органів. Першим таким підтвердженням цього є слова Глави Української греко-католицької церкви Бла­женнішого Святослава, що він сам готовий підписати відпо­відний документ ще при житті, який би підтверджував, що піс­ля його смерті він готовий бути донором органів. У семінарії, де я навчаюся, є курс біоети­ки. Це один з курсів морального богослов’я, на якому розгляда­ємо питання трансплантації. Го­воримо про те, що людина після своєї смерті може ще послужи­ти живим людям. Підтверджен­ням цього стала стаття ректора семінарії отця Ігоря Бойка про те, що наші органи нам не слу­жать після смерті, але вони мо­жуть послужити живим людям. Це є яскравим свідченням того, що Церква підтримує і заохочує, погоджується з тим, що донор­ство є необхідним. Коли я під­писував у лікарні документи про трансплантацію органів, за­телефонував отцеві Ігорю Бой­ку — людині, компетентній у та­ких питаннях з моральної точки зору. Отець-ректор мені відпо­вів: «Ми даруємо органи з намі­ром врятувати життя».

— Якою була ваша мама?

— Коли у соцмережах розле­тілася світлини про донорство, було написано багато комента­рів. Більшість, звісно, підтрима­ла мене. Але були й такі, хто на­писав, що аневризма — це така проста хвороба, якої можна по­збутися оперативним спосо­бом. Не дуже приємні комента­рі для мене… Але я розумію, що це писали люди, які не знають ситуації моєї мами. Мама закін­чила медучилище, тож непога­но зналася на медицині. Лише 30 відсотків медики давали га­рантії, що все буде добре. Інші прогнози були, що не витримає цієї операції або буде вести ве­гетативний спосіб існування. Як рослина. Мама прийняла вива­жене і тверде рішення: «Я живу для вас і не хочу бути тягарем, якщо доведеться за мною диви­тися». Мама завжди казала: як захоче Бог, так і буде.

— Чи заходила між вами мова про донорство?

— Пригадую, ми з мамою об­говорювали інтерв’ю Блажен­нішого Святослава про донор­ство. Мама тоді сказала: «Це правильно. Людське життя про­довжується». Хоча ця розмова не стосувалася маминої хвороби.

— Чи бачилися ви з тими людьми, яким пересадили органи вашої мами? Можли­во, хтось з них чи їхніх роди­чів вам телефонував?

— Наразі ні з ким не бачив­ся. І не телефонував ніхто. Та я і не чекаю тої віддяки, щоб за­телефонували. Для нашої роди­ни головне, щоб люди, які ма­ють мамині органи, жили. А інші люди, кого ця тема ще не тор­кнулася, знали, що коли є така можливість, то життя інших лю­дей треба рятувати. Я навіть ці­кавився, чи можна давати при­життєву згоду на донорство. Меседж усього цього, що ста­лося, — щоб люди не боялися, даючи згоду на донорство зара­ди порятунку інших. Щоб не ду­мали, що Церква забороняє, бо не йде в ногу з часом. Навпа­ки, є речі, які Церква дозволяє і пропагує. Повторю слова отця-ректора Ігоря Бойка про те, що наші органи по смерті нам не потрібні, бо душа — безтілесна і безсмертна й потребує іншого формату, тобто молитви. А здо­рові органи мають стати шан­сом на життя іншим людям.

Хочу, щоб люди, які отрима­ли органи моєї мами, продо­вжували робити добро, яке тво­рила наша мама. Для мене це найважливіше… Я б хотів зустрі­тися з людиною, якій пересели­ли мамине серце, бо це сер­це — невимовної надлюдської і жертовної любові…