Передплатити Підтримати

«Коли ветеран потрапляє до нас, це означає, що від нього усі відмовились…»

Центр допомоги колишнім бійцям «Бандерівський схрон» через фінансову скруту тимчасово призупинив роботу

Ігор Чернецький показує каву зі «Схрону». Фото зі сторінки у Фейсбуці Ігоря Чернецького

Про центр для учасників АТО та їхніх сімей «Бандерівський схрон», що поблизу Тисмениці Івано-Франківської області, я дізналася від волонтерів. Засновник центру Ігор Чернецький каже, про них більше знають за кордоном, ніж в Україні.

Ігор Чернецький під час Рево­люції гідності очолював Михай­лівську сотню. За освітою юрист. Під час буремних подій у столи­ці познайомився зі своєю майбут­ньою дружиною Наталею. Вона за освітою архітектор, художник. У ніч проти 19 лютого 2014 р. був важко поранений. Пережив клі­нічну смерть… Пізніше працював у штабі АТО, а коли повернувся з війни, створив центр для атовців.

«Ми не є реабілітаційним цен­тром, санаторієм чи лікувальним закладом, — каже Ігор Чернець­кий. — Коли людина потрапляє до нас, це означає, що від неї усі відмовились… Багато атов­ців перебувають у важкому пси­хологічному стані. У них — пост­травматичний стресовий розлад (ПТСР), часом проблеми з алко­голем та наркоманією. Повніс­тю реабілітувати людину психо­логічно неможливо. Але можна навчити жити у тому стані, у яко­му опинилася. Для цього потрібне насамперед бажання бійця, до­брозичливе середовище і фізич­на праця. Ми підбираємо індиві­дуальну програму: малювання, ліплення, риболовля. Немає одні­єї чудодійної пігулки… Залучаємо психіатрів, психотерапевтів, пси­хологів, які офіційно закріплені за нашим центром».

Через центр вже пройшло близько семисот ветеранів. Біль­шості з них вдалося повернутися до звичного життя.

«Буває, хлопець йде на війну, а коли повертається, у нього не за­лишається нічого! Ні квартири, ні майна, ні грошей. Все забирають найближчі родичі, — каже пан Чер­нецький. — Було таке, що я брав одяг і взуття зі «Схрону», віз у лі­карню, бо у людини нічого не було. У центрі приводимо таких людей до божеського вигляду… Переві­ряємо стан здоров’я, шукаємо, наприклад, стоматолога, який би вилікував зуби… Пізніше підшу­куємо роботу, житло. Коли стави­мо бійця на ноги, родичі дивують­ся: «Як таке може бути?!». Людину треба було підтримати у певний період її життя. Повірити у неї!

Буває, важко вчити дорослих людей елементарних речей: при­брати за собою посуд, скласти одяг, змінити шкарпетки, почисти­ти зуби, прийняти душ. Це ті еле­ментарні речі, які людина, якій, скажімо, за п’ятдесят, мала би ро­бити без сторонніх нагадувань. Коли мені кажуть: «У мене про­блема з алкоголем, але я не можу кинути пити», це означає, що лю­дина цього не хоче. Те саме стосу­ється будь-якої залежності".

— У такому пригніченому стані бійці опиняються через жахіття війни?

— Не всі, хто пройшов війну, ма­ють проблеми з психікою, — пояс­нює Ігор Чернецький. — Часто лю­дина мала психологічні проблеми й раніше. Війна, як каталізатор, витягує проблеми на поверхню. Якщо взяти десять військових з ді­агнозом посттравматичний стре­совий розлад, то лише у двох він бойовий. У решти — прихований з дитинства, юності. Є неблагопо­лучні сім’ї, де батьки принижува­ли дитину, били. До певного часу проблема була непомітною. Або дитина рано втратила батьків. Вона дорослішає, вчиться, пра­цює. Раптом потрапляє на війну… І тоді проблема з психікою стає явною. Або дружина зрадила і по­кинула. Нам доводилося докопу­ватися до самих джерел. І з цією основною причиною працювати.

Наразі у центрі перебувають чотири особи. Заклад на два міся­ці призупинив роботу (нових меш­канців Будинок ветерана тимчасо­во не приймає). Критично бракує грошей… На утримання одно­го ветерана на день потрібно 250 грн. Аби вижити, ветерани пра­цюють на соціальних підприєм­ствах. Виготовляють у майстерні сувенірну продукцію (така робо­та позитивно впливає на дрібну моторику). «Фішкою» Будинку ве­терана є кава. Зерна замовляють у професійних світових трейде­рів (Бразилія, Колумбія, Еквадор тощо). Їх обсмажують, каву фа­сують і продають. «Ідея з кавою з’явилась у 2017 р., — розповідає пан Ігор. — Ми придбали наймен­ший апарат для обсмажування зе­рен (ростер), кавомолку, кавовий апарат. З’явились замовники. Се­ред них є і невеличкі кав’ярні. Ма­ємо сім купажів. Наприклад, за 100 грамів кави „Особливої“ про­симо 48 грн, „Класичної“ — 50 грн. Плануємо придбати професійний ростер. Його ціна — 7 тисяч євро».

«Для військових така робота — це ще й ароматерапія», — кажу. «Кави у нас йде багато. Є такі, що люблять тільки запах, а деякі від­рами каву пили. Один хлопець пив чотирнадцять горняток кави на день…».

«Можливо, вам потрібен зи­мовий одяг, взуття?» — запитую. «Зимові куртки маємо. Діаспора з Канади допомагає. А ось взуття завжди бракує», — каже пан Ігор.

«Ви відчуваєте, що українці за­були про ветеранів? Живуть сво­їм життям, своїми проблемами», — цікавлюся на останок. «Звичай­но… Родичі відправили до нас вій­ськового, позбулися, перехрести­лися. У 2014−2016 рр. допомоги мали багато — було всенародне піднесення. Зараз допомагають одиниці. Тому розраховуємо самі на себе».