Передплатити Підтримати

«У мене таке враження, що я підкорив Еверест»

Після дворічної перерви відомий український актор Олесь Федорченко знову вийшов на заньківчанську сцену

У Національному академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької 4 вересня відбудеться грандіозне дійство. Чому грандіозне? Бо на нього чекали з величезним нетерпінням не лише глядачі, а й самі актори — Мар’яна Кучма і Олесь Федорченко. Після страшної аварії (два роки тому Олесь розбився на улюбленому байку й опинився на межі життя і смерті. — Г. Я.), кількох операцій і ампутації ноги Федорченко уперше вийде на сцену театру у документальній драмі «Життя. P. S.». Напередодні у театрі відбулася здача вистави, на якій побувала і журналістка «ВЗ».

Сцена з вистави: Олесь Федорченко (Морячок) та Мар’яна Кучма (Лєра). Фото автора

Вистава «Життя. P. S.» — за автобіографічною книгою ветеранки війни на сході України Валерії Бурлакової. У ній йдеться про інший бік бойових дій — очима жін­ки-снайпера, яка на війні з російським агресором знайшла своє кохання. Але, на жаль, не судилося. Її коханий заги­нув… Валерії наснився сон, у якому вона згадує, як зали­цявся до неї Морячок, як вони мріяли одружитися і як вона мріяла про народження дитини. Як саме їй довелося зате­лефонувати матері коханого і повідомити страшну новину: її син пішов з життя Героєм. Тієї ночі Морячок прощався з Лєрою, бо вже на світанку мав покинути землю. Адже це вже був 40-ий день, і коханий «йшов до неба»…

Не можу сказати, що я над­то сентиментальна, але щира гра акторів примусила не лише мене, а й увесь зал плакати. Ні, вони не грали на сцені — вони свою роль прожили! Чесно й правдиво.

Довго не стихали оплес­ки. Було багато квітів. Уже по­тім від щастя плакали Мар’яна Кучма і Олесь Федорченко.

— Бачу, що усіх зачепи­ло, — сказав журналістці «ВЗ» Олесь Федорченко. — Але це ми граємо. А ви уявляєте, як їх там болить? Мій однокурсник з факультету журналістики, щойно почалася війна, одра­зу пішов у батальйон «Право­го сектору». Був в Іловайську. Та де він тільки не був… Як би ви знали, яка у нього зболена душа.

— Сьогодні ви зіграли свою першу виставу після дво­річної перерви. Що відчули, коли вийшли до глядача?

— Коли повертаєшся у бать­ківську хату, вона має особли­вий запах. Так і у мене сьогод­ні. Якби ви знали, як я скучив за цим запахом! За запахом камерної і великої сцени. З Бо­жою поміччю я тут. Це неймо­вірне відчуття. Останнім часом люблю повторюватися. І цього разу повторюся ще раз: Леонов казав, що це велике щас­тя, коли вранці хочеться йти на роботу, а ввечері — додому. Боже, як я хочу на роботу! Я би тут і спав. Бо так скучив.

— А сьогодні вночі перед виставою спали?

— Дуже хвилювався. Це я ніби підкорив Еверест. На­справді, для актора — дуже до­бре, коли хвилюється. Тоді він не порожній, пропускає роль через душу, викликає у гляда­ча сльозу, переживання, захо­плення, любов.

— Чи це хвилювання мож­на порівняти з тим хвилю­ванням, коли ви вперше у житті вийшли на сцену?

— Мабуть, так. Я вперше у житті вийшов на сцену у ролі Назара Стодолі. Так, це дуже схожі відчуття, однак сьогод­ні хвилювання було все ж таки більше. Розумію, щоб стати великим, треба починати з ма­лого, треба низько присісти, щоб високо підстрибнути. Так і я стараюся: високо підстриб­нути.

— Одні з ваших улюбле­них ролей — Назар Стодо­ля, Михайло в «Украденому щасті», Вакула у «Різдвяній ночі»… Чи скоро повернете­ся у ці «свої» ролі?

— Усе з Божою поміччю. Бо мій відсоток у цьому прагненні надто малий. За цими ролями неймовірно скучив, особли­во за Михайлом з «Украденого щастя». Зате я тепер знаю, як грати, коли болить.

— Коли лежали у госпіта­лі, подружилися з багать­ма хлопцями, яких привезли із зони АТО-ООС. Чия істо­рія вам найбільше запала в душу? Може, з когось брали приклад того «сходження на Еверест»?

— Тих хлопців у госпіталі так багато, що ви навіть не може­те уявити, скільки. І у кожного своя доля, свій біль. Є такі, хто ніколи не буде ходити, є й такі, хто не зможе ніколи пригор­нути дружину чи взяти дитину на руки, бо їх немає. І усі вони були для мене стимулом. Я ду­мав: якщо вони змогли, то хіба я не зможу? І я їх також підтри­мав тим, що я також зміг. По­яснював, що я взяв приклад з них, і просив: покажіть, що і ви зможете усе подолати.

— Не було бажання напи­сати п’єсу на основі АТОв­ських історій, адже за пер­шою освітою ви — журналіст?

— Було. І, думаю, що буде. Але наразі це ще не на часі. Я пам’ятаю кожну історію кож­ного нашого захисника. Хто і як отримав поранення. З цьо­го можна не одну п’єсу по­ставити. Пригадую випадок у реабілітаційній кімнаті. Прий­шов повний чоловік і каже: «Я тебе знаю». Розмовляє росій­ською. Каже: «Я — водій кана­лу СТБ. Ти приїжджав до нас на проби. Мені прийшла пові­стка, і я пішов». Отримав по­ранення у ноги. Роздробило все, але його «склали», і вран­ці він бігав територією госпіта­лю. Він — великий молодець. З таких людей треба брати при­клад. І таких випадків бажання жити і боротися за життя — ба­гато. Там, на сході, гартується українська сталь.

— Чого вас навчили ті хлопці, з якими ви лежали у госпіталі?

— Шаленого патріотизму! Це не футболку одягнути з патріо­тичними символами, як ска­зала Мар’яна Кучма у виста­ві, або стрибати на футболі з прапором чи шаликом… Украї­на будується у кожному з нас. І тоді сумління буде чистим.

— За першою освітою ви — журналіст. Чому вступили на факультет журналістики, маючи батька-актора?

— Коли я закінчив школу, не було набору у Театр імені Ма­рії Заньковецької. А я ще з ди­тинства мріяв про заньківчан­ську сцену. Тому я починав вчитися на актора у 27-річно­му віці. Бо раніше треба було або їхати до Києва, або йти на лялькаря на базі лялькового театру, або в ТЮГ. При моєму зрості — 197 сантиметрів, який з мене лялькар?! Так склалися обставини. Ні за чим не шко­дую. Так мало бути. Як каже Ісус у виставі «Ісус — Син Бога живого»: «Що має статися, те і станеться».

— Актор — народ забобон­ний. Чи є у вас забобони?

— Були — «до». А тепер я у це не вірю, бо вірю у Бога. Ці за­бобони — це все дурниці. Так, колись, якщо падав сценарій, треба було на нього швидень­ко сісти. Небажано грати не­біжчика у труні. Але тепер я у ці всі речі не вірю. От і сьогод­ні ми здали виставу, в якій мій герой — покійний, на 40-й день його душа йде на небо. Тепер я до цього ставлюся з іншо­го боку. І не вірю. Знаєте, ко­лись дуже давно акторів хова­ли за цвинтарем. Бо вважали нас грішними. Але ми не гріш­ні. Ми віримо у Бога.