Передплатити Підтримати

«Навіть якби я того моря ніколи не бачив, 37 годин би не їхав!»

Враження журналістки «ВЗ» від відпочинку у Болгарії

Складається враження, що про коронавірус тут не чули. На пляжі – жодної соціальної дистанції. Люди ледь не одне на одному лежать... Про маски ніхто й не думає.

Ще на початку серпня я й не мріяла про те, що цього року побачу море. Карантин! Аж раптом на сторінці відомої те­леведучої, актриси і співачки Наталії Кудряшової прочитала пост, що вона їде у болгарське місто Кітен у табір «Вмєстє» як зіркова гостя і запрошує дітей з батьками у подорож. Вдома ми вирішили: а чому б не по­їхати — море, оздоровлення, розваги… І все це у Болгарії!

Скинули копії паспортів, взяли у нотаріуса до­кументальне підтверджен­ня від батьків, що відпускають мене за кордон з онучкою, і по­чали пакувати валізки. Втішило те, що не треба робити перед по­їздкою PLR-тесту. І лише за день до поїздки з’ясувалося, що та­кий тест ми маємо зробити після повернення з відпочинку. Але це вже було не так важливо.

Автобус, який нас забирав, прямував з Дніпра. Ми підсі­ли у Львові і у порожньому дво­поверховому автобусі їхали до Ужгорода. Там на нас чекав на­родний танцювальний ансамбль «Веселка», що мав взяти участь у міжнародному фестивалі.

Дорога до Болгарії важка. Кордон ми проходили не у чер­нівецькому Порубному, а у вино­градівському Дяково. Склалося враження, що цей пункт пропус­ку «забутий Богом і людьми», бо ми єдині заїхали на митни­цю. Нас швидко оформили, і за якусь годину ми вже були на ру­мунському боці. А далі — румун­ські Карпати і серпантини, сер­пантини…

У Кітен ми прибули в обід. За­галом наша дорога тривала 37 годин! Коли я з Кітена зателе­фонувала чоловікові і повідо­мила, що ми на місці, він ска­зав: «Якби я того моря ніколи не бачив, я б до нього 37 годин не їхав!».

Реклами вішають на сміттєві баки, бо тут ніхто не витрачає грошей на білборди. Смітником користуються усі, відтак і рекламу бачать.

Сказати, що боліла спина — нічого не сказати. Спина нила несамовито, ноги набрякли так, як у літню спеку на останньому місяці вагітності. Але я — «бра­вий солдат» у подорожах. «Галя, та ми нормально доїхали», — за­спокоювала мене 14-річна внуч­ка Юля.

Кітен розташований за три кілометри від Приморско і за 55 км від Бургаса. Особливих архітектурних «родзинок» тут немає. Однак місто привабливе для бюджетного туриста низь­кими цінами проживання і хар­чування. Скажімо, харчування у ресторанах Кітена щонаймен­ше на 30 відсотків дешевше, ніж у Приморско. Апартаменти на першій лінії можна винайняти за 25 євро за добу.

Наш автобус припарку­вався перед брамою від­починкового табору, нас зустріла група аніматорів разом із директором Олександром Лишанським, або, як його на­зивають у таборі, «співаючим директором», і влаштували нам концерт-знайомство. І куди зни­кла втома!

— Я засновник мережі дитя­чих таборів, — каже Олександр Лишанський. — Власниками та­бору є болгари, ми лише орен­дуємо приміщення. Наша співпраця триває вже вісім років.

Пан Олександр за освітою економіст, багато років віддав роботі у таборах, свого часу був кращим вожатим у таборі «Ар­тек». Стаж його «табірної» робо­ти — 25 років.

— Як з’явилася ідея створи­ти табір у Болгарії?

— Ми мали табір у Криму. До­велося його покинути. Це було ще до анексії Криму. Нам ство­рювали такі умови, що працю­вати було неможливо. Ми з дру­жиною довго шукали, де б за кордоном можна було знайти щось цікаве, і вирішили, що це буде Кітен.

Через пандемію у Кітені жо­ден з восьми дитячих таборів не відкрився.

— Російський табір «Ямал» за­крили ще два роки тому, — каже пан Олександр. — Забралися вони звідси саме через те, що ми, українці, співали Гімн Укра­їни, підіймали наш прапор… Усі наші адміністратори розмовля­ють українською, пісні співаємо рідною мовою. А вони там ходи­ли струнко. Їхні вожаті перелази­ли через загорожу до нас, диви­лись і заздрили…

Попри те, що у нас була швед­ська лінія з гарячими і холодними стравами, на вечерю ми ходи­ли в якийсь новий ресторанчик. Ціни тут демократичні. Скажімо, величезний шматок піци мож­на було купити за 2 леви (один євро. — Г. Я.). Суп на курячо­му бульйоні — 2,50 лева (40 грн). Риба смажена на будь-який смак і гаманець — від одного до чоти­рьох євро за величезну порцію. Порція бельгійських вафель з морозивом, бананом і шокола­дом — 5,50 лева (близько 90 грн).

Сюди приїжджає багато бол­гар з родинами, зустрічаються чехи і словаки. Місцеві жителі з середніми зарплатами, що ста­новлять близько 350 євро, від­почити у Кітені можуть собі до­зволити. Як розповів продавець пампушків (їх у Болгарії назива­ють «понічкі». — Г. Я.) Дімітар, Кі­тен «живе» від травня до кінця ве­ресня. Потім усе зачиняється, навіть супермаркети. Продавці крамничок і ресторанчиків повер­таються у великі міста, у Кітені за­лишається не більш ніж 30 осіб.

Складається враження, що про коронавірус тут не чули. На пляжі — жодної соціальної дис­танції. Люди ледь не одне на од­ному лежать… Про маски ніхто й не думає. Не одягають їх і у мага­зинах та супермаркетах.

А ввечері усі «висипають» у центр міста. Там лише дві цен­тральні вулиці. Народ тусуєть­ся у ресторанчиках. Працюють атракціони типу «Луна-парку», звідусіль гримить музика.

У Кітені часто виступають зір­ки болгарської естради. Знаєте, куди вішають реклами? На сміт­тєві баки! Тут ніхто не витрачає грошей на білборди, не ліплять афішок на стовпах… А смітником користуються усі. Відтак і рекла­му бачать.

Мені у цій подорожі подоба­лося все — і їжа у ресторані табору, і наш номер, і роз­важальна програма… І той фес­тиваль у Приморско, до сцени якого йшов увесь табір і сканду­вав «Україна» і на якому ужгород­ська «Веселка» «витанцювала» собі перше місце і гран-прі… Але чим ближче було до від’їзду, тим більше я переживала за той тест чи встановлення програми «Дій вдома» і сидіння два тижні на са­моізоляції. Думаю, шефова від­пустила мене на тиждень, а якщо мені встановлять ту «концтабір­ну» програму, що я їй скажу?! Домовилася з заступником ди­ректора табору Олексієм, що від­везе мене з онучкою Юлею у су­боту у Приморско, і ми там здамо тести на коронавірус. Яким же було щастя, коли у суботу вранці з’ясувалося, що Болгарія у «зеле­ній» зоні.

Скільки років їжджу у дале­кі і близькі відрядження, не можу зрозуміти, чому дорога додо­му завжди «коротша». І ті румун­ські серпантини у Карпатах, коли автобусом кидало туди-сюди, не здавалися вже такими небезпеч­ними. На болгарсько-румунсько­му кордоні зібралося аж п’ять туристичних автобусів, але ми швидко виїхали. Коли приїхали на болгарсько-український, отри­мала у Вайбері повідомлення від телеведучої, актриси і співач­ки Наталі Кудряшової, яка була зірковою гостею у таборі «Вмєс­тє» і поверталася в Україну через Порубне, що у Чернівецькій об­ласті: «Якщо примусять заванта­жувати на телефон програму „Дій вдома“, викликайте поліцію». Була подивована, бо нам переві­рили паспорти, поставили печат­ки і побажали щасливої дороги. Коли перетнула кордон, зателе­фонувала Наталі.

— На українському кордоні су­провідниця автобуса наказала всім встановити програму «Дій вдома». А ми ще навіть паспор­тів до контролю не подавали. Я заперечила, мовляв, Болгарія у «зеленій» зоні. Ця стюардеса піш­ла знову до прикордонників. Але вони сказали: «Ви встановлюйте, а у Києві будете з’ясовувати, що й до чого. Ми про „зелену“ зону ні­чого не знаємо». Я зателефону­вала директору табору «Вмєстє» Олександру Лишанському і по­просила допомоги. Він зв’язався з Міністерством іноземних справ у Києві, зателефонував послові у Болгарії. Ці відповідальні особи особисто телефонували на кор­дон у Порубне і офіційно заяв­ляли, що Болгарія — у «зеленій» зоні. На що прикордонники і мит­ники відповіли: «Нічого не знає­мо, бо ви в’їхали до нас не з Бол­гарії, а з Румунії, яка у „червоній“ зоні». Пояснення, що ми через Румунію їхали транзитом, ніхто не чув. Вперто стояли на своє­му. Довелося шукати в Інтерне­ті документи, які підтверджують, що від 14 серпня Болгарія у «зе­леній» зоні. Знайшла це розпоря­дження МОЗ і показала їм. Не до­помогло. Я пішла до начальника митниці. Він нас скерував до на­чальника зміни, потім ще до яко­гось начальника. Усі вони вперто стоять на своєму — нічого не зна­ємо, підключайтеся до програми «Дій вдома». А якщо не хочете — викликайте поліцію і будете мати проблеми із законом.

— Викликали?

— Аякже! Вони брали нас «на понт», думали, що ми зля­каємося. Позаду нас стояв ще один автобус. Люди також по­верталися з Болгарії, але вони всі слухняно встановлювали на свої телефони ось цей додаток. Коли приїхала поліція, усе відбу­лося дуже швидко. Поліцейські сказали, що ми маємо законне право не встановлювати жодних додатків. А потім нам ці хлоп­ці сказали, що їх сюди виклика­ють по п’ять разів на день, але то лише ті, хто не боїться. Решта встановлюють ці додатки.

— Яка митникам і прикор­донникам від цього користь?

— Може, їм сказали викону­вати план щодо встановлення програми «Дій вдома» на теле­фони. Коли ми виїхали з кордо­ну і зупинилися на стоянці на обід, під’їхав автобус, у яко­му люди встановили додаток. Ці люди вирішила також «відво­ювати» справедливість, і також викликали поліцію. Приїхав той самий екіпаж. Не знаю, чим у них закінчилася та «коломийка», бо ми поїхали. Але поліцейський відділок аж за 50 км від кордо­ну. Скільки б добрих справ мо­гли зробити стражі порядку за той час, поки «літають» туди-сю­ди, щоб стати на захист україн­ських відпочивальників!