Передплатити Підтримати

У «спадок» від батюшки лишився… двоголовий орел

Довкола Свято-Миколаївської церкви у селі Будятичі Іваничівського району Волині не вщухає колотнеча

Ще у 2019-му місцева релігійна громада висловилася за перехід з УПЦ МП до Православної церкви України. Та у храм зайти на Службу Божу змогли лише через рік. Тепер обстоюють своє рішення по судах.

Четверта церква на одному місці

Від районного суду до Касаційного з церков­ними документами пройшов атовець Валерій Макарчук — голова парафіяльної ради. Виграли. Тепер, каже, все починається по другому колу.

— У Будятичах вже три церкви було на цьо­му місці, наша четверта, — розповідає Валерій Олександрович. — Остання була знищена у роки Другої світової війни. Тільки фундамент лишився та усипальниця, в якій поховане подружжя панів Дворницьких. Новий храм вирішили будувати на початку 90-х. Я тоді був ще підлітком, допомагати на будову ходив.

У 1998-му церкву освятили, давши святині ім’я чудотворця Миколая. Люди кажуть, хотіли, щоб храм належав до УПЦ Київського патріархату. Однак освячував батюшка Московського патрі­архату.

Впродовж десятиліть не лише жителі Будятич сюди приходили на Службу Божу, а й парафіяни з навколишніх сіл та сусіднього Нововолинська. І коли Україна отримала Томос про автокефалію, місцева громада порушила питання про перехід до Православної церкви України.

На зборах, які відбулися у березні 2019 року, 73% присутніх підтримали це рішення. Настоятель Іван Сабівчак, який керував громадою з 1989 року, більшість не підтримав, і коли єпархія ПЦУ призна­чила в Будятичі отця Володимира Пруса, ключів йому не віддав.

Ключі від храму підкинули

Понад рік віряни щонеділі збирали­ся під воротами Миколаївської церкви! У дощ, і спеку, і сніг… Просто неба слуха­ли слово Боже, молилися з отцем Воло­димиром, сповідалися та причащалися. Адже на поріг рідної церкви їх не пуска­ли. Колишній настоятель теж своїх пара­фіян до храму не вів — служив біля свя­тині. Водночас почав судову тяганину з новою громадою.

— Батюшка хотів добитися скасування протоколу про перереєстрацію релігій­ної громади, а також компенсації за про­пущені трудодні і поновлення на посаді. Але програв суди, — розповідає Валерій Макарчук.

— Тоді ключі від церкви вам офіційно віддали? — запитую.

— Ні. Але їх нам добрі люди підкину­ли. Тоді батюшка вирішив піти по друго­му колу — став позиватися окремо до всіх членів ініціативної групи, — зауважує ато­вець. — Знову бігаємо по судах.

Коли люди зайшли до храму, ахну­ли: зникло кілька церковних речей, рані­ше придбаних за людські гроші. Але че­рез це до поліції вирішили не звертатися — простити. Натомість у «спадок» від по­переднього настоятеля отримали іншу річ. Валерій Макарчук виносить з храму і показує кадильницю із… двоголовим орлом.

— Хай лишається як доказ, що тут була російська церква, — каже. Поки прихожа­ни ПЦУ готуються до чергових судів, на місце Івана Сабівчака для прихильників Московського патріархату прислали ін­шого батюшку.

— А ми і ці суди виграємо, — впевнені люди. — Бо правда на нашому боці.

Батюшка ж із цим не згідний.

— А як таке може бути у правовій державі? Мене викинули на вулицю, — нарікає отець Іван Сабівчак. — Я є плат­ником податків. Як звільняють людину, мають попередити заздалегідь, потім поставити на біржу… Я ж не звільняв­ся сам.

Каже, готовий дійти до суду Європей­ського.