Передплатити Підтримати
  • You are here:
  • Високий Замок
  • Статті
  • Маруся Звіробій: «Якщо переможуть чекісти, то ґіві і мотороли стануть героями, а ми – терористами»

Маруся Звіробій: «Якщо переможуть чекісти, то ґіві і мотороли стануть героями, а ми – терористами»

Вона вже стала легендою за життя. Звичайна жінка з провінції, яка не цікавилась політикою, жила як усі, мала свій невеличкий, але цілком успішний бізнес (володіла вебстудією, займалася рекламою), і, як нині зізнається, психологію “совка”...

Маруся Звіробій і новобранці на Марусиному добровольчому полігоні (2014 р.).

І раптом життя Марусі Звіробій (історія псевдо така: ім’я дали побратими з Козацької сотні Євромайдану, прізвище — бійці «Правого сектору». — Авт.) робить карколомний зиґзаґ. Розстріли на Майдані змінили усе.

У 2014 році Маруся Звіробій самотужки органі­зувала полігон під Києвом, набрала на волонтерських заса­дах команди інструкторів і вчила молодих бійців військової спра­ви. Майже два роки свого жит­тя вона присвятила цьому полі­гону. Згодом стала командиром мобільної інструкторської гру­пи ВДВ Збройних сил України, підписала контракт. Її вихован­ців називали «Марусині ведме­ді». Каже, вона вчила хлопців виживати на війні. Майже всі її «ведмеді» повернулись живими. Лише трьох вбили снайпери…

У 2016 році Марусі Звіробій було присуджено звання «На­родний герой України». Вона стала втіленням незламності українського духу. Жінка-воїн: безкомпромісна, безстрашна, відверта, нещадна до ворогів.

Про трансформацію свідо­мості, організацію унікального навчального полігону, перемо­гу, яку вже «тримали за хвіст», та ймовірність великої війни — в ексклюзивному інтерв’ю з учас­ником бойових дій, воєнним ін­структором, волонтером Марусею Звіробій.

«Перше, чого позбулася після Майдану, перестала переходити на російську мову»

— Марусю, дуже мало ін­формації про ваш довоєнний період життя. В Інтернеті «гу­ляє» фото, де ви у радянській військовій формі. Навко­ло цієї знимки багато спеку­ляцій. Розкажіть історію цієї фотографії.

— Я була членом реконструк­торського клубу. Вивчали істо­рію Другої світової війни — діли­лись на німців і червоноармійців. Я була червоноармійцем. До речі, більшість реконструкторів, як і я, згодом пішли на війну. Це фото було зроблене до Майда­ну. Зараз не уявляю, що могла б одягнути радянську форму.

До Майдану я була звичай­ним совком, латентним патріотом. Це коли любиш державу, але нічого для неї не робиш. Ві­рила пропаганді, що росіяни нам брати. Пости писала росій­ською. Коли до мене говорили російською, переходила на ро­сійську мову. Цього після Май­дану позбулася насамперед: перестала переходити на росій­ську, якщо до мене звертають­ся російською. У мене жахливий суржик, бо виросла у середови­щі цього суржику, вважаю себе жертвою мовної окупації, мов­ною калікою. Але краще розмов­лятиму диким суржиком, ніж мо­вою ворога.

— Зараз суржиком майже не говорите…

— Бо я три дні у Львові. Не­щодавно була тут зі своєю чо­тирирічною донькою. Їй так спо­добався Львів, що вона мені сказала: «А давай будемо жити у Львові, а не в Україні…» (смі­ється. — Авт.).

— Пригадуєте, в який мо­мент стали переконаною па­тріоткою? І як вичавили зі себе «совок»?

— Не патріоткою, радше бій­цем. Патріотизму, любові і пова­ги до своєї землі мені ніколи не бракувало. Я, звичайно, не була махровою націоналісткою, нічо­го не знала про Степана Банде­ру. Знала, що був такий нормаль­ний дядько, який боровся за Україну. Тобто негативу до нього не мала. Розуміла, що бандерів­ці воювали за свою, українську, землю. А коли на Майдані поча­ли стріляти наших хлопців, мені вистачило сміливості та відпові­дальності повстати за них. Вони були готові помирати за нас усіх, у тому числі і за мене. Перелом­ний момент, про який запитує­те, мабуть, був саме тоді, коли побачила вбивства на Майдані. 18 лютого, коли почались бойо­ві дії на Майдані, я була у Терно­полі. Подруга робила мені екс­курсію містом. Ми якраз стояли під пам’ятником Бандері, я сфо­тографувалася, і у цей момент зателефонувала мама. Сказала два слова: «Включи телевізор». І поклала трубку. Зрозуміла: щось сталося. Ми повернулися у квар­тиру, увімкнули телевізор, а там жахлива картина: Київ у диму, постріли, летять коктейлі Моло­това. Я сіла на ліжко і не могла прийти до тями, не вірила своїм очам. У цей момент я радикаль­но змінилася. Зрозуміла, час на­став: треба їхати і допомагати своїм.

— Ви не були на Майдані з перших днів?

— Ні. Я морально підтримува­ла Майдан, але жила своїм жит­тям. Як зараз уся країна живе, для якої війни нема, так і я тоді жила. Розумію цих людей, бо була в їхній шкурі, коли для тебе не існує реальності, в якій люди за тебе гинуть чи обстоюють якісь цінності. Їздила на Майдан з друзями, з мамою, ми приво­зили речі, продукти. Тоді проки­далась наша мінімальна свідо­мість.

Але сприймала Революцію гідності так само, як у 2004 році Помаранчеву революцію: по­стрибаємо, потанцюємо, канап­ки рознесемо…

— У 2004 були на Майдані?

— Ні, не була активним учас­ником. Радше симпатиком.

«Політикою не цікавилась, навіть на вибори не ходила»

— Якою ви були до Револю­ції гідності? Політикою ціка­вилися?

— Не цікавилася. Навіть на вибори не ходила. Жила сво­їм життям. Мала невеличку веб-студію, займалася поліграфі­єю, рекламною діяльністю. Була аполітичною людиною. Якби останні шість років, коли іде війна, держава вела іншу інформа­ційну політику, якби всі телека­нали постійно показували реалії цієї війни, і була повна міліта­ризація, сьогодні була б зовсім інша нація. А народ розбести­ли серіалами, розважальними програмами, 95 Кварталом… Ось і маємо.

— Ви казали, що були «совком». Що у це вкладаєте?

— Це «какая разница на ка­ком языке», це «один народ». Зеленський — натуральний «со­вок». Він не розуміє, чого до нього з мовою причепилися. Він хоче дружити з Росією, бо «ми один народ». Я теж такою ко­лись була, але щось пішло не так, стався збій у системі (смі­ється. — Авт.).

— Що треба зробити, щоб і у Зеленського стався збій у системі?

— Уже пізно. В країні сталося стільки подій, що усі вже мали би визначитися, хто вони. Путін усе зробив для того, аби совки ста­ли українцями, аби зробили свій вибір. Одягну я колись радянську форму чи ні, було визначено на Майдані. І підтверджено на війні. Є в Інтернеті відео, де я звертаю­ся до людей Донбасу російською мовою. Це був 2014 рік, коли за­кінчився Майдан і почалися анексія Криму, заворушення на Донбасі. І один журналіст запи­сав відповідні звернення кількох людей. Ідея полягала у тому, що ми звертаємося до жителів Дон­басу з бажанням їх зрозуміти та піти на діалог. Це було до Іловай­ського котла… Після цього їхня думка мене взагалі не цікавить.

— Тобто ви поступово дохо­дили до своєї ідентичності?

— Тарас Шевченко з Лесею Українкою свою роботу зробили. Те, що їхні твори були у шкіль­ній навчальній програмі, велике недопрацювання системи осві­ти Радянського Союзу. У радян­ській школі з початкових кла­сів нас вирощували на ідеології, що треба бути героєм і захища­ти свою країну. А Тарас Григо­рович Шевченко мені популяр­но пояснив, де моя земля і що є моя країна. Те, що я була совком, не відміняє, що я — українка і моя земля — Україна. А в Радянсько­му Союзі мене вчили, що свою землю треба захищати.

— Звідки у вас такий своєрідний стиль спілкування з міцними слівцями?

— Я виросла у пролетарсько­му, бандитському районі. Коли у 80-х роках минулого століт­тя електричка зупинялася біля мого селища — Калинівки Ва­сильківського району Київської області, перед тим, як людей з електрички випустити, оголо­шували попередження, мовляв, будьте обережні, бо тут кримі­нальна обстановка «зашкалює».

— І у цій атмосфері виро­блявся ваш залізний харак­тер?

— Можна і так сказати. Навко­ло мене була або аморфна со­вкова маса, яка зараз дружно проголосувала за Зеленського, бо вона нікуди не зникла. Або пацанчики, з якими я ганяла у футбол, ходила у тир. У дитин­стві дружила з хлопцями, бо ді­вчата не хотіли грати у футбол…

«Зараз на моєму полігоні пасуться „бойові“ корови і вівці»

— Розкажіть, як і коли при­йшла ідея організувати полі­гон для навчання бійців?

— Не забувайте, що я була членом реконструкторського клубу. Армія, як явище, не була для мене чужою. Я завжди була добрим організатором і керівни­ком. Це моє. У 2014 році в армії, окрім «загальної дупи», була «по­вна дупа» з підготовкою бійців. Тому прийняла для себе рішення закрити саме цей сектор. Зна­йшла інструкторів серед офіце­рів запасу, спеціалістів з тактич­ної медицини, саперної справи, вогневої підготовки, яку у мене викладав колишній спецпризна­ченець. Знайшла людей, які ма­ють хист і досвід, та організувала з них інструкторські групи. І по­чала вчити бійців.

— Де і як знаходили цих лю­дей?

— З деякими познайомилася на Майдані. На Майдан я поїха­ла одразу з Тернополя. Того дня з Тернополя до Києва їхав з де­сяток автобусів. Там були пере­важно мужики 40−50−60 років. Я їхала поруч з такими дядьками. Запитала їх, чому вирушили на Майдан? Відповіли: «Там дітей наших розстрілюють». На Май­дані почала займатися допомо­гою пораненим.

— А як потрапили до «Пра­вого сектору»?

— Після Майдану групи акти­вістів подалися в області зму­шувати «регіоналів», які сиділи на керівних посадах, складати свої повноваження. У моєму Ва­сильківському районі переля­кана влада оперативно склика­ла сесію міської і районної рад. На ці сесії приїхали представни­ки «Правого сектору». А у мене в Калинівці у цей час колишній го­лова селища — регіонал — під шу­мок вирішив віджати сільраду. На коліні склав фальшивий до­кумент про недовіру чинному голові, посадив свого секрета­ря, у місцевого попа взяв бабу­льок, і, за путінським сценарієм, ці бабці перекрили вхід у сільра­ду. А народу сказав, що він — ге­рой Майдану, бо дрова возив туди… До мене звернувся чин­ний сільський голова, питає, що робити? Я зателефонувала пра­восєкам, з якими познайомила­ся на Майдані. Вони сказали, що їхні побратими якраз неподалік, у Васильківському районі. По­їхала за ними, щоб привезти у Калинівку. Приїхала і побачила таку картину. Щоб ви розуміли, у райраді та міськраді Василь­кова сиділи махрові регіонали — колишні відбиті бандити, від­вертий кримінал. Шансів з ними хоч якось боротися не було жод­них. Я була членом виконкому у районі і бачила непохитність цієї сили. Здавалось, вони назавжди. І тут приїжджають два буси­ки з майданівськими хлопцями. Це картинка для якогось фільму. Сподіваюсь, колись такий фільм знімуть… Виходять з автобуса хлопці — хтось у військовій касці, хтось у шахтарській, хтось у шо­ломі. Хтось з битою, хтось з мо­лотом. На одному чуваку кольчу­га була… І у всіх суворий вигляд облич, бо вже засиділися на Майдані. Видно було, що готові наваляти тут усім. Зайшли на се­сію райради і через 15 хвилин ви­йшли незадоволені. Усі здалися без бою. З переляку навіть хтось з БЮТу вийшов про всяк випа­док. Підходжу до Тополі (Ігор Ма­зур — керівник «Правого секто­ру» Київщини, начальник штабу 24-ї Сотні Самооборони Майда­ну під час Революції гідності. — Авт.) і везу хлопців у Калинівку. В Інтернеті відео є, як вони приїха­ли у Калинівку. Посунули бабусь, витягнули зі сільради нещасно­го секретаря, закрили двері і від­дали ключ начальнику жеку. Рей­дерське захоплення сільради провалилося. Тоді зрозуміла, що цим хлопцям треба допомогти. Наступного дня приїхала до Ма­зура в обласний штаб «Право­го сектору» і запитала, чим можу допомогти. А роботи там не бра­кувало. Особливо організацій­ної. Стала заступницею Мазу­ра і попрацювала там два місяці. Після анексії і захоплення Дон­басу стало зрозуміло, що війна насувається, і треба тренувати бійців. Знайшли місце під полі­гон, і почала займатися органі­зацією тренувань.

— З Ярошем співпрацюва­ли?

— Я з ним довгий час не пере­тиналася. Наприкінці 2014 року він відвідав наш полігон, який називався — Марусин полігон. За цей час кілька тисяч людей зі всієї України вже пройшли у нас вишкіл. Полігон був дуже попу­лярний. До нас приїжджали вчи­тися не лише бійці, були звичай­ні люди, навіть сім’ями з дітьми приїжджали. Наші спеціалісти розробили різні програми, зо­крема і експрес-тренування, що надавали необхідні навички за кілька днів. Приїжджали хлопці, яких призвали в армію, і на бо­йову підготовку мали три дні, а через два тижні вже були на пе­редовій. Усі інструктори пра­цювали на волонтерських заса­дах…

— Тобто не мали жодного стороннього фінансування?

— На початках усе було на суто волонтерських засадах. Кожен привозив собі їжу. Ми разом каші варили… Поряд з нашим полігоном було кілька військових частин. Вони нам до­помагали, давали кухню. Зго­дом люди, які приїжджали на навчання, платили 200 гривень за день. І це до восьми інструк­торів з ними займалися. З цих грошей купували їжу, щоб цих людей нагодувати, а також бро­нежилети, і відвозили їх на пе­редову.

Наприкінці 2015 року ми взя­лися за підготовку взводу для 79-ї бригади. Бірюков (бізнес­мен, який створив групу во­лонтерів «Крила Фенікса», був радником президента Петра Порошенка. — Авт.) познайо­мив мене з комбатом цієї брига­ди Максимом Миргородським, і ми набирали вже не доброволь­ців, а контрактників. Хлопці при­їжджали, ми їх відбирали і за на­шими програмами готували.

Підготовка тривала півтора-два місяці. Після цього я їх від­правляла до Майка (позивний Максима Миргородського).

— Якщо, не дай Боже, буде велика війна, якою нас бага­то хто лякає, то я вже знаю, кому першому зателефону­вати…

— На жаль, нема вже того по­лігону. Коли я пішла в армію, по­лігон припинив існування.

— Що зараз на цьому місці?

— «Бойові» корови з вівцями (сміється. — Авт.).

— А як вам дали землю під полігон?

— Дали? Ми ні у кого дозво­лу не просили. Нам ландшафт підійшов. До нас міліція місяць боялася їхати… Їм вище керів­ництво каже, щоб поїхали до нас, перевірили, чим займаємо­ся. А у них то бензину нема, то ще чогось. Сама зателефонува­ла начальнику міліції і запроси­ла в гості. І ми з ними подружи­лися, навіть допомагали їм.

— Звідки назва Маруси­ні ведмеді? Марусині ясно, а ведмеді звідки взялися?

— Керівник, який тренував хлопців, мав позивний Ведмідь, тож на передовій їх називали «ведмеді». А оскільки полігон мій, то — Марусині ведмеді.

— Як ваш бізнес на цей час працював?

— По вебстудії мала біль­ше сотні клієнтів, які оплачува­ли домени і хостинги постій­но. Я один раз роблю роботу, і вони щорічно її оплачують. Цих грошей вистачало, щоб могла собі дозволити займатися до­бровольцями. Згодом передала цей бізнес адміністратору моїх сайтів. А коли пішла в армію, то вже мала зарплату як військова.

«При кому маю служити? При Зеленському? Я вчила хлопців наступати, а не відступати!»

— У вас весною закінчився контракт, і ви його не понови­ли? Чому?

— При кому маю служити? При Зеленському? Я вчила хлопців наступати, а не відступати! Всіх, кому не подобається відведен­ня, будуть пресувати і нищити. До президентських виборів на передовій було відчуття, що пе­ремогу вже за хвіст тримаємо. Ми розуміли, що об’єднали весь світ, і зараз усі разом москов­ського звіра завалимо. Я була шокована, коли країна виріши­ла обрати президентом людину, яка не розуміла, що насправді відбувається. Найболючіше, що я знала, — з перемогою Зелен­ського ситуація розвиватиметь­ся саме так, як воно нині є. Що він на ключові посади поставить колишніх регіоналів та ватників. Я криком кричала, попереджа­ла. Ми шість років бачили ворога очі в очі. І коли цей ворог відкри­то підтримує на виборах прези­дента України Зеленського, що ще людям треба для розуміння?! Нам тепер це розгрібати.

— І як тепер це розгрібати?

— (Пауза).

— Майдан?

— Так. Я тільки на Майдані збагнула, хто я і що маю робити. Якщо ти перебуваєш серед лю­дей, то тільки там можеш знайти вихід. Майдан — це вихід. Він — як великий мозковий штурм. Пригадуєте ефект Парасюка на сцені.

Ні до цього, ні після того Па­расюк нічим не відзначився. Але на той момент був потрібен його виступ, він став переломним. Майдан — це такий борщ, який виварює людей.

— Може бути велика війна, Путін може піти широко­масштабним наступом?

— А для чого він танки під кор­дон звозить?!

— Можливо, щоб психоло­гічно тиснути на Зеленсько­го…

— Щоб психологічно тиснути на Зеленського, танків не треба.

— Тобто ви припускаєте, що навіть якщо Зеленський на все погодиться і все, що треба Путіну, підпише, Росія все одно посуне на Україну танками?

— Звичайно! Це ж Росія! Тре­ба знати цього ворога. Він ні­коли не задовольниться. Тим паче, відчув кров, зрозумів нашу слабкість. Чого вони так «топи­ли» за Зеленського? Бо розумі­ли, що він нуль, що з нього мож­на мотузки вити. Такий слабкий президент України — мрія Пу­тіна. Вони ж усі сили кинули на його обрання. І зараз російські боти в Інтернеті з піною у роті захищають Зеленського і напа­дають на патріотів. Кому ще досі щось незрозуміло?

«Я не з тих, хто не боїться танків, а боїться міліцейського бобика»

— Як ви вважаєте, чиєю є ініціатива переслідування вас і Софії Федини? Хто за­мовник?

— Коли у Труби почалися про­блеми, ДБР різко активізувало нашу з Фединою справу. За по­дальшим перебігом цієї справи буде зрозуміло, чи це Труба ви­служується перед Зеленським, чи це замовлення самого Зе­ленського.

— Як пережили цей обшук? Які були перші відчуття?

— Я шість років провела на війні, по мені стріляли в окопах. Я не з тих, хто не боїться танків, а боїться міліцейського бобика. Я з тих, хто має характер. Укра­їнцям цього бракує. Якби в укра­їнців був характер, на нас би з Фединою ніхто уваги не звер­нув. Бо усі були б такі, як ми. Але настав час, коли роти українцям паралізувало.

— Той факт, що охорона Зе­ленського роззброїла вій­ськових під час візиту пре­зидента у Міноборони на урочистості з нагоди свят­кування Дня Збройних сил України свідчить, що верхо­вний головнокомандувач боїться власної армії?

— Значить, до нього дійшло з мого спічу два моменти: пер­ший — не треба хамити військо­вим, другий — про всяк випадок треба їх роззброїти.

— Ваш прогноз: яким буде фінал президентства Зелен­ського?

— Безславним. Це у кращому випадку. У кращому для Украї­ни. Гірший — якщо переможуть чекісти, а ми цей бій програ­ємо. Тоді станемо терориста­ми, Зеленський буде рятівни­ком України, а ґіві і мотороли — захисниками і героями. Зараз це здається нереальним сюже­том. Але згадаємо історію Укра­їни, коли перемогли більшови­ки, чи ще давнішу, коли цариця Катерина зруйнувала Запорізь­ку Січ, а Петро Перший вирізав весь Батурин… Чи могли тоді українці, які домовлялися з каца­пією, уявити, якою трагедією це закінчиться? А більшовики тоді застосовували ту саму такти­ку, навіть ту саму риторику, що і тепер. Просили скласти зброю, натомість обіцяли вивести свої війська з території України. Чи могли знати ті, хто повірив біль­шовиками, що згодом будуть своїх дітей їсти?! Зараз маємо справу з тим самим ворогом, який діє тими самими методами. За великим рахунком, зараз від­войовуємо історію України, яку вже ми самі творили. І від того, чи вдасться нам її відстояти, за­лежить, як називатимуть хлоп­ців, кров’ю яких залитий Донбас. Як їх впишуть в історію України — як героїв чи як терористів.

Фото авторки та з архіву Марусі Звіробій

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Статті
  • Маруся Звіробій: «Якщо переможуть чекісти, то ґіві і мотороли стануть героями, а ми – терористами»