Передплатити Підтримати

«Наркотики можуть бути на клумбі, у під’їзді, під гойдалкою – де завгодно»

Журналіст «ВЗ» побувала в унікальному реабілітаційному центрі «Назарет», де лікують від алкогольної, наркотичної та ігрової залежностей

Ця тема багато років залишається табу. Про це неохоче говорять навіть ті, кого вона торкнулася безпосередньо. Наркоманія — чума XXI століття! Якщо родина несподівано дізнається, що найрідніша людина — наркоман, частогусто не знає, як цю проблему вирішувати. Спрацьовує радянський стереотип, головне, щоб про біду не дізналися сусіди, друзі, знайомі…

Відтак необхідної допомоги людина не отримує… Чому продаж наркотиків через Інтернет за останні два роки набув таких нечуваних масштабів? Звідки в Україну потрапляє наркота? Чи можуть дати раду з цим злом правоохоронці? Журналіст «ВЗ» побувала у Дрогобичі, в реабілітаційному центрі «Назарет», де лікують від наркотичної, алкогольної та ігрової залежностей.

Останнім часом все частіше чую від знайомих таксистів про те, що наркомани-підлітки замовляють таксі й просять відвезти їх «на точку», де лежить закладка (часто це місце позначено в їхньому телефоні на ґуґл-мапі). А нещодавно я подивилась відео в Інтернеті
і зрозуміла, що потрапляють наркотики до України здебільшого з Китаю. Причому в Китаї за виготовлення та споживання наркотичного зілля
передбачена смертна кара. Однак китайські вчені створюють нові формули на основі наявних та продають те зілля по всьому світу. А наше Міністерство охорони здоров’я не встигає ці препарати вносити у список заборонених! Ці «новинки» є вкрай небезпечними. Як-от, наприклад, солі, які мають такий самий вигляд, як… сіль для ванни. Солі діють на психіку людини, викликають параною, звукові галюцинації. До солей — миттєве звикання.

Правоохоронці звітують: «У Львові за збут наркотиків ув'язнили 25-річного сина та 54-річну матір (згідно з рішенням Сихівського районного суду вони отримали вісім та сім років позбавлення волі). Обоє збували „бупренорфін“ у формі таблеток та фрагменти „субутексу“. Торгували забороненим товаром у власному помешканні на проспекті Червоної Калини у Львові». Такі «точки», як показує практика, відходять у минуле. Продаж наркотиків здійснюється переважно через Інтернет. «Підсідають» на наркоту підлітки, що, як відомо, з комп'ютерами й смартфонами на «ти». Більше того, наркоділки наймають узалежнених малоліток на роботу.

Ті «працюють» продавцями інтернет-магазинів, закладниками (ховають наркотики по місту). На стінах будинків малюють графіті
з рекламою цих же магазинів. За таку роботу отримують «зарплату» або дозу (за бажання).

Перед тим, як їхати до реабілітаційного Центру, я поспілкувалася з Ігорем. Він — узалежнений, але вже багато років не вживає наркотиків, бо навчився жити з цією хворобою (те, що хворий, усвідомив не одразу). Тепер Ігор веде здоровий спосіб життя. Працює. Запитала його про минуле. Був зі мною відвертим. «Мені було 13, коли я вперше вколов «ширку». Старші товариші запропонували спробувати. Спочатку було весело — дівчата, дискотеки. Це були кінець 90-х — початок 2000-х років. Блатна романтика! Та згодом все змінилося. Я почав прогулювати школу. Почалися крадіжки, гоп-стоп…

Щодня потрібні були гроші на дозу. Батьки нічого не знали, я через три роки сам їм зізнався… Це була безвихідь. Я мав проблеми зі здоров'ям, з законом, на той час вже мав судимості. А коловся, щоб вижити. Інакше — ломка, думки про суїцид. Щодня тинявся містом як самотній вовк. Вжив. До ранку дожив. Наступного дня — те саме". Ігор відвідував групи анонімних наркоманів. Та свято вірив у те, що зможе сам впоратися з цією проблемою. Завдяки щасливому випадку потрапив до реабілітаційного Центру «Дорога» (на той час у Західній Україні таких центрів було лише два). Там хлопцю врятували життя!

Про роботу реабілітаційного Центру «Назарет» мені розповідає його працівник Ростислав. За його словами, 100% часу у наркозалежних займає психотерапія та трудотерапія (реабілітація відбувається під наглядом двадцяти спеціалістів — терапевтів, психологів тощо). А це — колосальна робота над собою! «Буває, батьки привезуть сина у реабілітаційний центр, і все. Вважають, що вони уже все зробили, — каже Ростислав. — А цього недостатньо. Якщо у сім'ї є узалежнена людина, відвідувати терапевтичні заняття мають і близькі. Трапляється, що батьки згідні на реабілітацію, а узалежнений — ні. Рідні мають створити такі умови, щоб змінити ситуацію. Щоб узалежнена людина задумалася: „А що далі?“. Поки комфортно вживати наркотики, вона буде це робити. Якщо зону комфорту звузити, позбавити людину, наприклад, їжі, житла, вона починає задумуватися над своїм життям. Якщо у когось достатньо забрати телефон, щоб все змінити, то для іншого єдиний вихід — сісти у в'язницю. Є така статистика: зі 100% чоловіків намагаються лікуватися 70%. Виліковуються — 30%. З жінками все значно складніше. Зі 100% жінок пробувати лікуватися можуть 30%. Виліковується — 10%».

Засновник реабілітаційного Центру у Дрогобичі — отець УГКЦ Ігор Козинкевич (центр — відкритого типу). 15 років тому на цьому місці було поле… А сьогодні тут доволі комфортні умови для тих, хто хоче бути тверезим (центр розташований у лісовій зоні, за 800 метрів від траси). Ми зупиняємося біля будиночка, де узалежнені готують дрова на зиму. Газу тут немає. Опалюють дровами. Ростислав каже, старі котли на дрова вже вичерпали свій ресурс. А тому шукають благодійників, які допоможуть з цим питанням. У середньому перебування однієї людини у Центрі на місяць обходиться у 9 тисяч грн (харчування плюс комуналка, винагорода працівникам).

Існує центр на благодійні пожертви. До речі, в Україні досі немає повноцінних державних центрів для нарко- та алкозалежних. Хіба приватні клініки, де лікування обходиться від 1,5 тисячі грн. на добу і вище. Є закриті реабілітаційні центри, де, зі слів Ростислава, хіба калічать людей. «Мені пропонували роботу у такому центрі, — згадує Ростислав. — Я був шокований! Там у кімнаті — по десять-п'ятнадцять осіб. Сплять на підлозі на кариматах. Підопічних б'ють, принижують. Годують кашею на воді з квашеною капустою. І так три рази на день. Ясно, коли людина звідти виривається, вона озлоблена, на зло усім йде і знову колеться».

На сьогодні у «Назареті» перебуває 50 осіб. Відтепер двері реабілітаційного центру відкриті не лише для чоловіків, а й для жінок (їх тут наразі небагато). На кухні декілька хлопців готують горохову зупу та макарони по-флотськи. У залі хлопці читають літературу. Підопічний центру Юрій каже, їм бракує книжок сучасних авторів, наприклад, Андруховича, Іздрика, Жадана, Роздобудько. А ось духовної літератури тут достатньо. На полицях — Біблія. До речі, Юрій десять років прожив в Америці, і там «підсів» на наркотики. Хлопець родом з Тернопільщини. Довелося повернутися на Батьківщину. Тепер викладає для хлопців ще й англійську.
«Перше, що має зробити людина — пройти у лікарні детоксикацію (аби уникнути ломки. — Авт.), — веде далі Ростислав. — Тоді зможе у нас залишитися. Програма „12 кроків“ передбачає чотири етапи. Кожен має свої критерії, обмеження і обов'язки. Людина виконує завдання першого етапу, переходить на наступний. Якщо не виконує, фахівці шукають шляхи вирішення проблеми» (Силою у реабілітаційному центрі нікого не утримують, людина має сама захотіти лікуватися. А ось за тим, аби підопічні не пронесли наркотики, у центрі ретельно стежать. — Авт.)".

Ми тим часом оглядаємо кімнати, у яких живуть підопічні (є кімнати для двох, трьох, чотирьох осіб). Усюди чистенько. На тумбочці у пластиковому відерку помічаю малюсіньку квітку. Наче нове життя проривається крізь землю… У багатьох кімнатах також можна побачити ікони.

Так виглядає одна з кімнат, де живуть наркозалежні


Справжній шок я пережила, коли познайомилася в реабілітаційному Центрі з 18-річним Степаном. До кабінету зайшов хлопчина-підліток. Енергійний. Світле волосся… Як виявилося, курити травку Степан почав у 15 років. Разом з друзями з дитинства. Потім були і сильніші наркотики. А ще Степан «працював» закладником. Тому про новітні наркосхеми знає значно більше, ніж його старші колеги по нещастю. Хлопець навчався в училищі на кухаря-кондитера. Але диплома так і не отримав.

«Хто стоїть за цим наркобізнесом?», — питаю Степана. «Є невеликі Інтернет-магазини, які організовують звичайні хлопці, такі як я. Переважно через Telegram. А є великі мережі, засновник може сидіти за кордоном і керувати цим процесом… Нас було шестеро. Ми всі виросли в одному районі. Дружили. Хтось робив закладки, хтось писав у чатах (Це закриті групи, у яких молодь спілкується, зокрема і на тему наркотиків. Посилання на чат дають продавці зілля. — Авт.). Я час від часу малював графіті на стінах (з адресою цих Інтернет-магазинів). Робив закладки. За одну закладку нам платили 50 грн. За графіті — 30 грн.»

Степан розповідає, що адреси, які пишуть на стінах будинків справжні. Через них можна купити все що завгодно, навіть «крокодил» (людина, яка вживає цей наркотик, гниє заживо). Цікавлюся, чи зустрічався Степан з постачальником наркотиків? «Вони дуже рідко йдуть на контакт, — каже хлопець. — Дотримуються анонімності. Та винятки все ж бувають… Коли ти довго працюєш, постачальник починає тобі довіряти (Степан кілька разів зустрічався з постачальником. Він зрозумів, що той чоловік також наркоман. Хоча людина, яка не вживає, навряд чи про це здогадається. — Авт.). Клієнт кидає гроші на EasyPay і вже через три хвилини отримує на телефон повідомлення з координатами місця, де схована закладка. Плюс фото. Наркотики можуть бути сховані у клумбі, у під'їзді, лежати у серветці під гойдалкою — де завгодно».

Степан розповів, найбільш популярні серед клієнтів-наркоманів — амфетаміни та екстазі (грам коштує 400 грн). За одну «марку» клієнти викладають 200 грн (цей наркотик викликає галюцинації, його наркомани кладуть під губу). «Солі страшно паяють мозок, — каже Степан. — Я сам декілька разів пробував. Це — страшна штука! Людина стає сама не своя. У мене почалися слухові галюцинації».

Хлопець зізнається, що батьки у жахливому стані привезли його до реабілітаційного Центру. «Вдома у мене були постійні напади агресії. Я все трощив! Хоча на людях поводився стримано…».

Я допитувалася у хлопця, чому він «присів» на наркоту? Він зізнався, що йому важко було контактувати з дівчатами та старшими товаришами. Коли почав вживати, легко зі всіма знаходив спільну мову. Почувався супергероєм! «А батьки тебе у дитинстві сварили?» — питаю. «У нас часто виникали конфлікти. У дитинстві я їх ненавидів! Деколи у школі зривав уроки. Щемив однокласників. Вдома за це отримував ременя. Вони зривалися на мені через свої якісь проблеми. Не контролювали емоцій. У такі моменти я бажав їм тільки зла. Та зараз у нас все налагодилося. Мама, як є нагода, приїжджає до мене. Батько був нещодавно. Я його півроку не бачив…».