Передплатити Підтримати

Артист, Кілер, Патріот, Одеса, Спадкоємець...

Репортаж з Яворівського полігона, де мобілізовані вчаться бити окупанта

Півроку тому, десь у липні, я побувала на Яворівському полігоні, де бойову підготовку проходили хлопці, що потрапили під першу хвилю мобілізації. Тоді спілкувалася з багатьма “партизанами” (так мобілізованих жартома називають військові), з деякими з них досі підтримую зв’язок телефоном... Ми сиділи у їхньому великому наметі і кілька годин говорили про війну, про політику, про Україну — сильну, вільну, неподільну... Хлопці були просякнуті патріотизмом, незламним бойовим духом та щирою, непідробною любов’ю до своєї Батьківщини. Я йшла від них з почуттям великого оптимізму і віри у швидку перемогу над окупантом. На жаль, за півроку, що минуло з того часу, оптимізму стало менше. Україна втратила шмат території, і, що найстрашніше, сотні життів кращих своїх синів. Загинули і деякі хлопці, з якими познайомилася тоді, у липні...

Минулої неділі знову поїхала на Яворівський полігон. Тут проходять вишкіл військовозобов’язані, які потрапили під так звану четверту хвилю мобілізації. Дорогою до наметового містечка спілкуюсь з офіцером, що мене супровод­жує, запитую його, як пройшла мобілізація? “Думав, буде гірше, — відповідає по-армійськи сухо. — Тобто краще, ніж очікував, гірше, ніж треба”.

Дід є, дідівщини немає

Хоч неділя — вихідний, до того ж банний день, але багато хто з мобілізованих часу даремно не витрачає. Неподалік наметового містечка на снігу кілька хлопців займаються рукопашним боєм, відпрацьовують прийоми. Інші в одному з тренувальних наметів розбирають автомати, це називається “обслуговування зброї”.

А ми заходимо у найближчий намет. Тут живуть майбутні снайпери. Хлопці заскочені, але журналіста приймають гостинно. Пропонують каву, чай, домашню випічку, сало з часником, мариновані білі грибочки... Бачу, не бідують. Запитую, чи на полігоні добре годують? В один голос відповідають, що годують нівроку, щодня — м’ясо. Жартують, що вдома так ситно не їли.

Знайомлюся. Усі — з різних куточків України, різного віку. Наймолодшому — Івану — 23 роки. Його тут так і прозвали — Малий. Найстарший у наметі — Павло. Отримав прізвисько Дід. Хоча “Діду” Павлу лише 46. Попри те, що у наметі є Дід, дідівщини, запевняють, немає. Коли про це запитала, гучно обурювались. Кажуть, за два тижні, що тут перебувають (а закінчується вишкіл 26 лютого), усі здружилися, побраталися. “Ми як одна сім’я”, — кажуть. Прізвиська тут швидко приживаються, коли поїдуть на фронт, вони стануть позивними. Є тут Артист, Кілер, Морячок, Патріот, Одеса, Спадкоємець...

“Чому Спадкоємець?” — уточнюю. “А це наша місцева знаменитість, Валентин — правнук самого Івана Піддубного”.

Валентин якраз робить мені чай з лимоном. “Справді, ви правнук легендарного борця Івана Сили?” — запитую. “Не зовсім. Я правнук Миколи — рідного брата Івана Піддубного, — сором’язливо відповідає. — Про знаменитого родича мало що знаю. Бабця розповідала, що наша родина жила дуже бідно, і одного разу дід Микола звернувся по допомогу до Івана, а той відмовив. Знаю, що Іван був видатним борцем і завжди зі собою носив палицю вагою 16 кілограмів”. Валентину — 27 років. Саме йому у спадок передалась фізична сила знаменитого родича. Розповідає, коли служив за контрактом у Луцькому прикордонному загоні, то інструктор звернув увагу на його фізичні дані. А коли Валентин легко підняв дві гирі по 32 кілограми, запропонував поїхати на обласні змагання. Там хлопець сходу, без попередніх тренувань, зайняв третє місце. Валентин каже, що свого тата однією рукою піднімає. До речі, батько такої сили не має...

Провокативно запитую Спадкоємця, чи часом не було у нього бажання “відмазатися” від мобілізації, чи батьки не відмовляли. “Відмовляли, — відповідає. — Коли повістка прийшла, мама за руки тримала, аби не йшов у військкомат. А як я не піду, коли це мій обов’язок”.

Почуття обов’язку — це, мабуть, головна мотивація цих чоловіків. Кожен з них за бажання міг би сто разів “відмазатися”, але вони пішли у військкомати свідомо, з твердим переконанням, що свою країну треба захищати. Про це говорять без пафосу і ура-патріотизму.

«Хто такий Путін, щоб нам кордони встановлювати!»

Дехто не чекав на повістку, пішов добровільно. Віктор з Тернопільщини з першого до останнього дня був на Майдані (за це має прізвисько Патріот). Розповідає, що добровільно прийшов у військкомат. Коли почали шукати його документи, стало зрозуміло, що з ними повний безлад. Його картки так і не знайшли. “Якби добровільно не звернувся, повістки б не дочекався”.

“Я прописаний у Маріуполі, там мама і племінниця залишилися, — розповідає свою історію Олександр. — Ми з дружиною переїхали в Одесу (тепер має такий позивний). Коли була перша хвиля мобілізації, побачив, як чоловіки добровільно йдуть у військкомати, і теж пішов. Там сказали, що мобілізація вже закінчилась. Коли приїхав до сестри у Київ, якраз оголосили нову хвилю мобілізації. В перший день пішов у військкомат, і ось я тут”. Запитую, як дружина до цього поставилася? Каже, кілька місяців морально готував її. Хоча вона не менша патріотка, а може, і більша, ніж він. Вважає, що Україна має бути єдина неподільна.

“А то, бачите, Путін собі вирішив “землі збирати”, — обурюється Олександр. — Українські землі не є безгоспні, під ногами у Путіна не валяються, щоб їх підбирати. Це землі наших предків і їхніх нащадків. Не дозволимо нами керувати. Якщо хтось хоче жити в Росії, нема проблем, продавай квартиру і їдь, куди забажаєш”.

“Українські кордони мають бути відновлені, і всі землі, які нині топче чобіт окупанта, повернені Україні. З таким настроєм і їдемо на фронт”, — продовжує розмову Анатолій з Київщини.

Донбас стукає

в їхні серця

Запитую, як ставляться до Мінських домовленостей, до так званого перемир’я, до компромісів?

“Вкрай негативно, — відповідають одностайно. — Хто такий Путін, щоб нам кордони встановлював. Українські козаки в труні перевертаються, коли дивляться на те, що відбувається”.

“Скільки країн боролися за свою незалежність і таки вибороли свободу, будучи при цьому слабшими від своїх метрополій, — каже киянин Ігор, який до мобілізації працював спортивним журналістом у столичних виданнях. — Історія сусідньої Польщі — це багатовікова історія суцільної боротьби за незалежність. Або візьмемо для прикладу Голландію. 300 років голландці билися проти іспанської імперії. Крихітна держава, її на карті Європи не видно. Здавалось би, які у неї були шанси проти деспотичної імперії. Сьогодні це одна з найбагатших країн Європи. Як казав Тіль Уленшпігель (легендарний герой боротьби за незалежність Голландії. — Н. Б.), “попіл Клааса стукає у моє серце”, тобто кличе на боротьбу (батька Уленшпігеля за легендою спалили. — Н. Б.).

Можемо сказати, що Донбас стукає у наші серця”.

“Нам накипіло. Мусимо помститися за тих хлопців, які загинули, і за тих, хто вижив, але пережив полон та нелюдські знущання”, — продовжує Анатолій.

Запитую, як ставляться до тих українців, які тікають від мобілізації? “Погано ставимось, — відповідають, — але Бог їм суддя, а не ми. Коли прийде наша перемога, нехай самі на себе подивляться у дзеркало. Не нам, їм буде гидко на себе дивитися”.

Деякі хлопці вважають, що примусову мобілізацію проводити не варто: “Якщо хтось бої­ться воювати чи морально не готовий, то такі тут не потрібні. Можливо, на навчаннях така людина себе і переламає, подолає страх та невпевненість, і з неї ще, як кажуть, будуть люди, але, радше, в критичний момент злякається, запанікує, зрадить. Фронт не пробачає боягузам і гнилякам...”.

“Коли йшов у військкомат, — продовжує Анатолій, — жінка запитала мене, якби на нашу землю прийшов окупант, то хто б з Донбасу приїхав нас захищати? Це був її аргумент, щоб мене втримати, не пустити. Справді, зі сходу України небагато мобілізованих. У наметах, де живуть 25 людей, є, може, один-два східняки. Але це не аргумент, щоб я не йшов на війну. Сказав дружині: якщо я сьогодні не піду на схід боронити Україну, завтра вони будуть під моєю хатою”.

Анатолій до мобілізації працював таксистом у Києві. Каже, коли на сході почались військові дії, столицю заполонили автомобілі з номерами східних областей. “Виїжджав на роботу і не розумів, де я є? Чи в Луганську, чи в Донецьку, чи в Дніпропетровську. Але ж ми не їх захищаємо, ми захищаємо кордони країни, її гідність”.

Коли ми вже прощалися, офіцер запитав хлопців, що їм треба, чого бракує. “Хочемо більше стріляти, — кажуть майбутні снайпери, — навчитися стріляти з різних видів зброї. Наприклад, лежить на полі бою вогнемет, а я не вмію з нього стріляти. Просимо більше практики! На передовій теорією ворога не закидаємо. Маємо мало часу, щоб навчитися воювати, а навчитися треба багато чого”. Хлопці розуміють, що військові часто гинуть через брак вміння та досвіду. А їхнє завдання, як самі кажуть, — “погнати москаля з України” і повернутися додому живими.