Передплатити Підтримати

«Піднебесна — це великий маркет»

Модель Галина Воробей ділиться враженнями після проживання в Гуанчжоу – економічній столиці Китаю

— Галю, щоб поїхати у Китай на півроку як модель, ти покинула роботу у великій компанії, про яку багато хто мріє. Воно того варте?

— Робота у великій компанії теж була свого часу моєю мрією. Коли вона реалізувалася, я зрозуміла, що такий стиль життя не для мене. Мої дні летіли невпинно, і все відбувалося ніби по колу: дорога на роботу-комп’ютер-обід-комп’ютер-дорога додому. Зрозуміла, що хочу більшого від життя! Тому вирішила ризикнути.

— Важко отримати закордонний контракт на роботу моделлю?

— Для цього бажано бути моделлю агенції, яка наводить контакти з іноземними агенціями та організовує весь процес, що включає в себе формування модельного портфоліо, зйомки відео та фотографій і відсилання цієї всієї інформації іноземним модельним агенціям. Вони добирають моделей, котрі, на їхню думку, відповідають запитам регіону. Для цього, звичайно, потрібно мати певні зовнішні дані, зокрема зріст від 170 см.

— Якщо в Україні більшість моделей паралельно працюють ще в інших сферах, то в Китаї можна не розпорошуватися і гідно заробляти?

— У Китаї значно більший попит на модельну роботу, оскільки, як кажуть місцеві жителі, Китай — це великий маркет. Такої кількості різноманітних товарів ніде в світі не побачиш, вони виробляють продукцію не тільки на весь свій мільярдний народ, а й забезпечують своїми товарами весь світ. Відповідно, треба рекламувати свою продукцію. Є багато китайських моделей, але виробники товарів, розрахованих на європейсько-американського споживача, хочуть, щоб їхній товар мав «європейське обличчя». Саме тому моделям з європейською зовнішністю платять більше, ніж китаянкам, і звичайно, це значно більше, ніж в Україні.

— Можна конкретніше, в цифрах?

— Переважно моделі працюють на процентній основі. Іноземна агенція оплачує переліт, житло, щотижня кишенькові гроші, а також покриває багато інших витрат. Це все формує так званий «мінус» — суму, яку модель має погасити за період контракту. Після погашення мінусу модель починає заробляти, але й тоді 50% йде агенціям- (материнській в Україні та іноземній-приймаючій). В Китаї платять приблизно 1000 грн. за годину фотозйомки, але чистий заробіток зовсім не такий райдужний.

— Як взагалі виглядає Україна порівняно з Китаєм?

— Це зовсім інший світ. У Китаї особливо чітко розумієш, що Україна — європейська країна, з європейською, часом і запозиченою — американською, культурою. Але є чого повчитися одне в одного. Зокрема китайцям не завадило б повчитись нашої охайності, ставлення до гігієни. Наприклад, дуже важко знайти в багатомільйонному Гуанчжоу туалет, в якому можна помити руки з милом. Добре, якщо взагалі там є вода. В закладах харчування клієнтам видають одноразові рукавички, щоб вони могли їсти, не миючи рук. А нам не завадило б навчитись китайської стриманості, холоднокровності, працьовитості, дисциплінованості. На вулицях багатомільйонного міста я почувалася безпечніше, ніж у Львові. Там ніколи не бачила п’яних людей, бійок, сутичок, викриків. Люди законослухняні. Хоч чула про випадки дрібних кишенькових крадіжок, але особисто з цим не стикалась.

— Ти жила в Гуанчжоу — центрі одного з найбільш розвинутих регіонів Китаю. А чи їздила в інші міста і чи помічала контрасти?

—Так, я бувала і в інших містах. Зокрема в Шаньтоу, що за півтисячі кілометрів від Гуанчжоу, портове місто. Коли приїхала туди, було таке враження, що здійснила мандрівку в часі і потрапила на двадцять років назад, у минуле: сірі вулиці, сірі люди, погані дороги, море людей, безліч моторолерів... Парки теж сірі — без яскравих газонів та клумб. Видно було, що місто доглянуте, але давно не роблять нічого нового, і тому під впливом років кольори міста вицвіли. Дуже сильний контраст після Гуанчжоу. У Шаньтоу панувала атмосфера як у старих радянських фільмах: люди не зіпсовані благами, просто насолоджуються невибагливим життям. Був навіть каток для чотириколісних роликів (у два ряди, за старим зразком), де за копійки можна було покататись з місцевими школярами. Діти дуже привітні, брали нас за руки, і ми всі разом їздили.

— Трохи спілкувалася з китайцями?

— Спілкуватись з китайцями важко через мовний бар’єр, мало хто знає англійську. Тому серед китайців, з якими спілкувалася, були тільки чотири менеджери нашої агенції. Загалом, китайці замкнуті до нових знайомств, до спілкування з іноземцями. Вони ставляться до нас з захопленням, але й з осторогою — як до прибульців.

— Ностальгія — не мучила?

— Її перші прояви почалися десь через півтора місяця перебування в Китаї, коли в Україні почався передвеликодній період. Я дуже люблю це свято і завжди співчувала людям, які з тих чи інших причин святкують його далеко від родини. На щастя, вдалося відшукати католицьку церкву і разом з багатотисячною спільнотою християн відсвяткувати Пасху за Григоріанським стилем. Я ще ніколи не бачила такого величезного зібрання людей різноманітних національностей. Найбільша маса вірних — люди негроїдної раси, які приїхали в Китай заради роботи. Приємно було побувати в осередку християнства в Китаї і святкувати Великдень з усім світом. Служба відбувалась англійською мовою, а всім присутнім роздали аркуші паперу з текстом Служби Божої. На виході з церкви всім дарували яйця, розмальовані фломастером. Я ще раз оцінила наші галицькі традиції святкування релігійних свят, у них стільки колориту, стільки духовності і глибокого змісту! Всього цього мені дуже не вистачало в Китаї.

І, звичайно, найбільше не- вис-тачало сім’ї. Ми, європей-ці, відчуваємо велику прив’язаність до сім’ї, родини, бережемо наше сімейне вогнище. В Китаї немає таких сентиментів. Найбільш заможні з них вважають своїм найкращим внеском в майбутнє дитини — відіслати її в семирічному віці на навчання за кордон (в Європу, Америку) і бачити дитину один, в кращому разі — два рази на рік протягом всього багаторічного навчання. І ще мені не вистачало теплих розмов у колі друзів за філіжанкою кави або виїздів «на природу», «на шашличок»... Таких, суто наших, розваг!

— Робота була інтенсивною, виснажувала?

— Темп життя там набагато швидший, ніж у Львові. Бувало, спали по п’ять-шість годин на добу. Був тільки один вихідний — неділя, деколи і його не було. Проте два рази були загальнонаціональні вихідні по три дні. В ці дні ми з дівчатами-сусідками подорожували містом і околицями. Зокрема відвідали найбільший у світі цирк (Chimelong International Circus), Кантонську телевежу (яка донедавна була найвищою телевежею в світі), місцевий зоопарк, славнозвісний ринок китайських копій (на якому можна придбати точнісінькі копії одягу та аксесуарів усіх всесвітньо відомих брендів), різноманітні китайські храми. Китайці — працьовитий народ, робота — це їхнє життя! Однак я не стикалась з випадками фанатичного трудоголізму, про які так часто згадують, говорячи про китайців. Люди працюють традиційно до 18-19 години, мають обід (правда, обідають зазвичай на робочому місці, але це вже питання культури і вибору).