RSS
Регіон
«Тримайтеся, ваш чоловік загинув при виконанні...»Над Новим Калиновом і небо плаче
ПРЕС-СЕКРЕТАР 13-го армійського корпусу, котрому підпорядкований полк вертолітників, Віктор Шубець повідомив, що станом на минулий тиждень жодна з родин наразі не зверталася за допомогою в організації похоронів. Зрештою, у вівторок тіла загиблих були доставлені у Новий Калинів. Знаєте, дуже важкою втратою є смерть близьких людей, та що там близьких – годувальників родин. Та ще більшим болем залишається гірке очікування на “вантаж-200” - як не зовсім зрозуміло назвали свого часу перевезення домовин з Афганістану. Військовий експерт Микола Гуцуляк зауважує: те, що українські вертолітники працюють на боці інших держав - наслідок неправильної військової політики України. Зокрема, це непродумані скорочення професіоналів та низька оплата. “Наші вертолітники мають дуже добру школу, дисципліновані, і показали себе у всіх місіях ідеально. На них є запит. Ринок пілотів-вертолітників, безумовно, існує, за ним стежать служби всіх країн, є списки”, - розповів експерт. Не завжди вертолітники самі налагоджують контакти для служби у місіях іншої держави, каже пан Гуцуляк, частину з них вербують у найманці. Попри те, що українські спецслужби намагаються чинити цьому опір, військові все одно шукатимуть шляхи “продати” свій досвід. Бо, на жаль, Україна нині не потребує їхніх навиків і залишається країною, що лише “кує” кадри, додав експерт.
Всі ці доволі серйозні слова військового експерта ще раз підкреслюють, що наша держава, на жаль, стала постачальником кваліфікованої робочої сили в інші країни. Історія з загибеллю наших громадян на території чужих країн є звичайною заробітчанською долею. Не одне село чи місто вже оплакало тих, хто в силу різних обставин помер або загинув десь у Чехії, Італії, Іспанії, Португалії чи тепер - Афганістані.
За деякими даними, робота одного вертолітника у такій іноземній місії оцінювалася у 10 тисяч доларів США, однак люди, які загинули, їх так і не встигли отримати. Зрештою, 10 тисяч доларів – це сума грошей, яку платять всі іноземні держави своїм фахівцям такого рівня. Для порівняння, нашому миротворцю, який опинявся, наприклад, у Ліберії, платила наша держава 1200 доларів у місяць. За українськими мірками, зарплата бо-зна якого рівня, хоча до рівня 10 тисяч доларів явно не дотягуємо.
Новий Калинів нині тільки й говорить про трагедію. Кажуть, один з військовиків найнявся на роботу в іноземну державу, бо дуже хотів заробити на нове помешкання взамін однокімнатної квартири і завести ще одну дитину. Глава цієї сім’ї, опинившись у 35 років на пенсії і маючи за плечима досвід миротворця у Ліберії, поїхав спочатку в Турцію гасити пожежі, а потім найнявся в Афганістан. Галина Храмова, згадуючи про це, розповіла журналістам, що чоловік, коли прощався з ними, як ніколи уважно і по-дорослому глянув в обличчя 8-річного сина Артема – наче прощався, і сказав кілька напутніх слів, смисл яких тільки після всього став зрозумілим. А за тиждень до трагедії до Галини приїхав у гості її батько. З ним стався напад інсульту і тому гірка новина жінку застала у лікарні біля ліжка хворого тата. Їй так і повідомили, скупо і по-військовому: “Тримайтеся, ваш чоловік загинув при виконанні”... Кажуть, що інший пілот подався на заробітки в Афганістан, щоб заробити на дорогі медикаменти дуже важко хворій дружині... Здається, до всього сказано чи не сказаного на цю тему уже просто нічого додати...
Розбірки грядутьКомусь буде непереливки
Це питання виринуло після того, як одна з аптек попросила владу зменшити їй ціну одного квадрата до 2 гривень. Питання, звісно ж, не пройшло, але розслідування, яке, не виключено, закінчиться звільненням когось, триватиме. Поруч з тим, до мера дійшли чутки, начебто представники певних служб за підпис у документах чи довідки “мовчазно” вимагають “доплати”. Тобто, так “вміло” організували собі роботу. Причому кажуть, що так і має бути, бо мусять віддати гроші кудись “на верх”. Де цей “верх”, ніхто не каже. Міський голова назвав кілька таких посадовців, більше того, допустив, що вони організували такий собі “кооператив”, з яким просто буде покінчено... Для початку – серйозна профілактична розмова.
Німий крикУ Ралівці у день свого народження втопився 11-річний хлопчик
У Самбірському відділі міліції кажуть, що хлопчик був сиротою і глухонімим, а загинув якраз у день свого народження. Може, бідний і пробував щось крикнути та на поміч покликати, але того безмовного крику ніхто не почув... Прес-служба управління МНС у Львівській області зазначає, що трагедія сталася о 14.45 і тільки через годину знайшли у воді тіло хлопчика. Загалом же, з початку року на водоймищах області втонуло 44 особи.
Право на точку зору«Ми будемо працювати над тим, щоб у майбутньому квартира була закріплена за неповнолітньою»
Дівчина, про яку газеті розповідає депутат обласної ради Володимир Гнатишин, ще з лютого 2005 року влаштована, згідно з рішенням Самбірського міськвиконкому, у дитячий Будинок “Любисток”. Ще за життя свого батька дівчина, за словами працівників установи, неодноразово самовільно покидала дитячий будинок та пропускала навчання у школі. У той час перебувала у квартирі, де проживав її батьaко.
Ця квартира була приватизована, але власник її помер, залишивши жити у ній свого приятеля, тобто покійного уже тепер батька дівчини. Після смерті батька у червні цього року вона не прийшла у “Любисток”. Працівники Будинку дитини навідували дівчину, однак вона не відчиняла їм двері і не хотіла з ними спілкуватися.
Тому, враховуючи інтереси неповнолітньої, яка не має засобів для існування і влаштована на повне державне утримання до повноліття у дитячий Будинок, комісія з питань захисту прав дітей вирішила повернути дівчину проживати у “Любисток”. Саме тому було вирішено змінити замок выд вхыдних дверей у цій квартирі, а ключі передати заступнику директора “Любистка”. За бажанням, дівчина могла б відвідувати житло разом з працівником дитячого Будинку. У даний час Служба у справах дітей міськвиконкому працює над тим, щоб у майбутньому квартира була закріплена за неповнолітньою, хоча дівчина зареєстрована у одному зі сіл Самбірського району.
У телефонній розмові з паном Гнатишиним він сказав, що, можливо, візьме дівчину під опіку. Якщо так станеться, то неповнолітня буде мати можливість проживати у сім’ї опікуна, який допоможе їй влаштувати подальше життя. Тоді можна бути спокійним за долю неповнолітньої та її щасливе майбутнє. Дуже добре, що пан депутат перейнявся долею однієї дівчини. Але ж у нас багато у Самборі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування... Можливо, знайдуться громадяни, які виявлять бажання взяти дітей під опіку або створити прийомну сім’ю чи дитячий будинок сімейного типу. Тоді прошу звертатися у Самбірську службу у справах дітей міськвиконкому.
Творці Спринської історіїНаталія Осьмак прагне знайти рукописний протокол УГВР
ВЖЕ НАСТУПНОГО дня на прес-конференції пані Осьмак розповіла і про своє життя, і про життя батька. Здається, життя Кирила Осьмака наклало відбиток на життя доньки. Кирило Осьмак на той час був у Підбужі директором товариства “Сільський господар”. Це був своєрідний кооператив, яких на той час було немало і які, за деякими даними, фінансували підпільну боротьбу ОУН. Після обрання Кирила Осьмака Президентом УГВР дружині та дочці довелося змінити кілька місць проживання. Зрештою, отаборилися на певний час у Підбужі. Мати влаштувалася кухарем у дитячий садок. А одного разу хтось з добрих людей підказав матері, що її відносно спокійне життя може закінчитися з першою ж облавою. Мати, побоюючись за своє життя та доньку, перебралася у Переяслав Хмельницький, а згодом у Бровари... Родичі пані Наталії, розуміючи, що хоч дівчина і має хист до гуманітарних наук, але з таким національним корінням вступити у гуманітарний вуз буде неможливо, тому запропонували автодорожний інститут. Погодилася. Зростаючи у російськомовному середовищі, берегла у собі дух українства... Це уже пізніше дізналася, що вона не Богданівна, а Кирилівна, що дата народження у її метриці не справжня – саме так мати берегла від тодішньої системи свою дочку. У 1954 році, згадує пані Наталія, сім’я Осьмаків отримала коротке повідомлення про смерть Кирила Осьмака, який і похований у Владімірі поблизу тюремної стіни. Багато років після того вона разом з чоловіком поїхала туди, щоб вклонитися пам’яті батька. Зустріли в архіві привітно, дали всі документи, у тому числі і справу ув’язненого Осьмака. Пані Наталія зробила цікаве відкриття: виявляється, номер на могилі в’язня відповідає номеру самого в’язня. Кирило Осьмак був похований без власного імені під номером 5753.
Потім, вивчаючи справу свого батька, пані Наталія з подивом дізналася, що у в’язницю він потрапив під прізвищем Коваль Іван Пилипович. Це з метою конспірації. Хоча насправді прізвище Коваль було прізвищем першої дружини батька. Був ще один цікавий момент з життя родини. У справі знаходиться відповідь батькові на листа, яким він просив після смерті Сталіна знайти його сім’ю. Йому відповіли, що серед арештованих ні його дружина, ні дочка не значаться. Це давало надію на подальший пошук. Зрештою, лише через десять років після цього мати отримала від батька так довго очікуваного і трагічного листа... В матеріалах справи є заява в’язня Осьмака з приводу того, що він закінчує голодування. Значить, мала б бути заява і про початок. У справі були абсурдні звинувачення когось із “свідків”. Батько все заперечував. Потім, якраз після голодування, почав давати правдиві покази, розповідаючи про УГВР та свою боротьбу у підпіллі. Для пані Наталії було дивним, чому батько почав усе розповідати? Відповідь знайшлася тільки через багато років. Виявляється, немало таких в’язнів, розуміючи, що приходить їм кінець, розповідали для протоколів усе, як було. Тодішня репресивна машина усе це ретельно занотовувала і зберігала в архівах. Власне таким чином політв’язні передавали нам всю правду, знаючи, що система, як зіницю ока, берегтиме усі документи. Зараз пані Наталія, уже дізнавшись багато чого про батька, хоче розшукати рукописний протокол Української Головної Визвольної Ради.
Влада спробувала захистити мораль«Якби ви знали, хто власник цього магазину, то впали б у шок»
Аби такого не було, влада зверталася і до педагогів, і до священиків. Що цікаво, один із священнослужителів під час Богослужіння зазначив, що коли земляки не припинять варити самогон, то наступного разу він назве їхні імена. Нам, щоправда, невідомо, чи щось казав і чи припинили торгувати самогоном. Особливо непокоїть, що на дискотеках “гуляють” алкоголь та наркотики. Василь Затварський був здивований тим, що одного разу, потрапивши у Стару Сіль, помітив, як четвертокласники п’ють пиво. Побіг у крамницю з’ясовувати, навіщо дітям продають цей трунок.Продавець здивовано відповіла, мовляв, якщо не я продам, то хтось інший. Цікава позиція, чи не так? Тим не менше, пан Василь зазначив на засіданні колегії РДА, що якби сказав, хто власник цього магазину, то члени колегії отримали б шок. А тому не назвав. За його словами, в Америці, наприклад, торгову точку, яка продала дитині спиртне, позбавляють права торгівлі. Ідеолог Старосамбірської РДА Семен Цебак, продовжуючи цю ж тему, сказав, що підвалинами, на яких мають зростати цінності моралі, мусить бути сім’я. Ніхто з цим не сперечається, та тільки сім’ї у нас тепер доволі цікаві: то батько на заробітках, то мати... Якщо й ні, то хтось у сім’ї неодмінно запиває. До моралі тут далеко. Тим не менше, колегія РДА прийняла правильне рішення. Не залишається нічого іншого, як сподіватися, що його втілять у життя. Хоча сумнівно, звичайно, бо одним засіданням владних мужів важко підправити мораль, яка шкутельгає вже роками.
Гість «Високого Замку»Богдан ДУБАС: «Спокуса владою чи грішми – звичайний самообман»
- Богдане Йосиповичу, дозвольте нагадати ваші штрихи біографії. Ви збудували у Самборі перший великий меблевий магазин, який тепер перетворився у продуктову “Рукавичку”, відкрили перший комерційний банк, який тепер називається “Кредобанком”, перейшли працювати керівником Першої філії цього ж банку у Львів, потім були першою особою іпотечної системи Кабміну України, згодом керівником штабу “Нашої України” у Миколаївській області, радником Секретаріату Президента України і нарешті, восени минулого року призначені заступником Представника Президента у Криму. Я зрозумів, що коли людина потрапляє один раз у керівну “обойму”, то з неї уже не випадає. І друге запитання: де було найцікавіше?
- У будь-якій керівній “обоймі” шанують фахівців. Є єдиний показник – добра робота, а не підлабузництво, як декому може видаватися. Якщо людина професійно виконує свої обов’язки, її завжди бережуть. Мені, до речі, пропонували у Києві немало найрізноманітніших посад, починаючи від керівника “Ощадбанку” і закінчуючи керівником служби “паспортних столів”. Я обирав лише ті посади, на яких справді можу працювати фахово, або ті, на які сказала йти та команда, у якій працюю. Скажімо, коли Президент Віктор Ющенко запропонував нинішню посаду – заступника Представника Президента у Криму, я тільки перепитав, чи маю шанс відмовитися? Шансу відмовитися Віктор Андрійович не дав. І ось я на Півдні України... А стосовно того, де мені було найцікавіше? Цікаво всюди, де до справи докладаєш рук. Наприклад, мені приємно, що магазин (теперішня “Рукавичка”), який я разом з паном Губенком починав будувати тоді, коли мав 25 років, стоїть і приносить користь громаді. Я радію, що банк, який започаткував, успішно переживає складні часи, що на Миколаївщині, де був керівником штабу “НУ”, у мене залишилося немало друзів з числа тих, які раніше вважали мене своїм опонентом. А знаєте, вибачте за сентиментальність, біля будинку, у Самборі, де живе моя мати, я колись спорудив невеличку капличку. Це була своєрідна вдячність Господові... Так ось, для мене особисто було цікавим відкриттям, що тепер, коли пасажири маршруток просять зупинитися, то так і кажуть “Біля Дубасової каплички”. Якось навіть незвично...
- І як вас, західняка з націоналістичними поглядами, сприйняв Крим?
- Давайте для початку скажу, як я сприйняв Крим. Там живе 35 відсотків українців, 50 - росіян, решта – татари або представники інших національностей. Спочатку мені стало страшнувато вести від імені Президента у такому середовищі міжнаціональні, гуманітарні питання та питання житлово-комунального комплексу. Але одного разу під час жарких дискусій я звернувся до людей дуже спокійно: “Ми всі громадяни України, хіба не живемо в одній Україні, хіба проблеми для усіх різні? То ж, давайте перестанемо шукати ворога один в одному.” Знаєте, зал зааплодував. Я й сам не сподівався. Скажу чесно: люди скрізь однакові, вони просто хочуть чесно жити та працювати і мати за це віддяку. Ось і вся формула, що актуальна у будь-якому куточку України.
В Криму часто організовують мітинги чи пікети... Це у телевізорі вони виглядають дуже грізно, а насправді у Криму нема таких страшних конфліктів, як дехто хотів би припіднести. Я завжди сміливо виходжу на будь-який мітинг чи до пікетувальників. Мені постійно доводиться їздити по Криму з гуманітарною місію, ну, скажімо, нагороджувати багатодітних матерів, брати участь у різних заходах. Завжди спілкуюся українською мовою. І ніхто з цього трагедії не робить, навпаки, підходять, дякують. Кримчани – напрочуд миролюбиві, чесні та працьовиті люди, вони хочуть спокійно жити... Знаєте, основний їхній заробіток – це літній сезон відпочинку. Вони з задоволенням сприймають будь-кого, хто до них приїжджає. До речі, я займаюся у Криму промоцією туризму і дещо уже можу взяти у свої перемоги. Люди це знають і такі старання шанують. А ще у мене є традиція: у вихідні, коли не їду в Київ, де зараз живуть моя дружина Марія та син Орест, то подорожую Кримом – без краватки, у звичайній кепці. З одного боку, пізнаю унікальність цього краю, з другого – людей. Надзвичайно цікава історія Криму!- А ви не ідеалізуєте, наприклад, мовне питання? Мені довелося недавно бути в Криму і, признаюся, в окремих ситуація змушений був переходити на російську.
- Як тільки прийшов на цю посаду, то перед поважним зібранням посадовців мав зачитати відповідні документи Президента. Розпочав українською. Мені відразу кинули з залу, мовляв, давайте російською... Я витримав паузу, а потім продовжив державною, українською. А закінчивши, сказав російською, мовляв, якщо у вас є проблеми з мовами, то я не винен. У мене їх нема. З того часу питань не виникає. Знаєте, одного разу спілкувався з кримчанином – літнім чоловіком, який приїхав колись на півострів з Пермі. Він, почувши мою українську мову, сказав: “Мені вже пізно вчити українську, хоча я її добре розумію, але свого внука віддав в українську гімназію в Сімферополі, тому що школа для цього і є, щоб вчити різні мови. А російської я його вдома навчу”. Мені видається, що саме в таких словах і криється велика мудрість кримчан. І ще кілька слів про мудрість. Не так давно до нас приїжджав лідер опозиції Віктор Янукович. На мітинг, який мав би зібрати тисячі людей, прийшло рекордно мало слухачів. Запитую у гурті одну жіночку, чому так, а вона відповідає: “А він тільки те і робить, що критикує Президента, набридло уже. Він же працював Прем’єром у Президента, то чому не зробив того, що зараз обіцяє?” Мудрість полягає у тому, що люди в Криму уже давно не є політично заанґажованими в один бік, вміють мислити, аналізувати і робити правильні висновки.
- Чи не доводилося вам стикатися з проблемами Чорноморського флоту та питаннями повернення в Крим кримських татарів, самозахоплення ними земель?
- Про флот. У зв’язку з економічною кризою, яка відчутно б’є по Росії, приблизно 80 відсотків особового складу Чорноморського флоту, найімовірніше, потрапить під скорочення. Військовикам пропонують переїзд у Мурманськ, на Камчатку. Ну, хто покине Крим? Люди просто виходитимуть на пенсію, ставатимуть громадянинами України і житимуть тут – за нашою Конституцією та законами. Проблема флоту в Криму відпаде саме по собі. У всякому випадку, я так думаю. Що стосується кримчан, яких у 1944 році сталінський режим депортував, а тепер вони повертаються, то скажу відразу: вони мають право тут жити! Знаєте, я їх розумію: бачать будинок, де народилися і росли, але зараз живе хтось інший... Самозахоплення землі з їхнього боку були, але коли Кримінальний Кодекс почав жорстко переслідувати винуватців, то кримські татари заспокоїлися і зараз все йде згідно з законом. Конфліктів на цьому ґрунті не виникає, хоча час від часу якісь не найкращі настрої можуть “підкидувати” екстремісти із різних середовищ. Знаєте, водій мого службового авто – татарин. Скажу чесно, прекрасна людина. Крім службових обов’язків, він займається городництвом, продає свою продукцію. І взагалі, це дуже працелюбні люди.
- Вас при такій високій посаді не пробували спокушати хабарами?
- Пробували. На жаль, у Криму, та, зрештою, як і будь-де, це, на превеликий жаль, типове явище. Але я знаю не від сьогодні, що будь-хто, хто дасть хабар, потім триматиме тебе за уздечку. І з тих лабет уже не вирвешся. Якщо хтось хоче мені чимось віддячитися за добру справу, я попрошу його ліпше допомогти проспонсорувати потреби громади. Повірте, це спрацьовує...
- А чи було так, що хтось зі самбірських колег телефонує до вас, просить влаштувати для себе фешенебельний відпочинок? Може навіть “на халяву”?
- Телефонують, але не з приводу “халяви”. Навпаки, друзі, відпочиваючи у Криму, запрошують до себе у гості. Не так давно зателефонував добре знаний у Самборі Анатолій Йосипович. О, це була незабутня зустріч, стільки приємних спогадів! Ну, якщо вже про це зайшла мова, то скажу, що і в Криму живуть та працюють мої давні приятелі зі Старого Самбора Ярослав та Анатолій Фалати. Вони з преси дізналися, що я в Криму, і розшукали. Зараз два брати мають дуже серйозну в Криму будівельну фірму. Я гостював у них – ну, чисто все, як у нас, на Заході – своя квашена капусточка, добре збережені морква, буряки, картопля. Усе в підвалах акуратно поскладане. Фалати кажуть: а чого ми своїх людей повинні годувати будь-чим та будь-як? А будівельники їхні, до речі, з Галичини. Я познайомився з кухарем пані Катериною зі Старого Самбора. Скуштувавши її страв, відчув, що побував у гостях у своєї матері. Знаєте, не раз переконувався у тому, що наш чоловік – куди б не потрапив, завжди дасть собі раду.
- Як думаєте, в Крим приїхали надовго?
- Я уже казав, що є людиною команди і там, де мене покличуть, там і буду. Політична ситуація в Україні клониться до виборів і цілком можу допустити, що мене повернуть назад у Київ. Як сказав мені днями у телефонній розмові один поважний київський службовець, у мене є вже досвід роботи як на Заході, так і в центрі, так і на Півдні України. Вибачайте, якщо з мого боку це виглядає нескромно. Але є один цікавий момент. Нам, галичанам колись здавалося, що ми ледь не диктуємо волю усій Україні, що всі позитивні зміни розпочинаються саме з нас. Ні, ми трохи перебільшуємо, бо Україна не така однозначна, як може видаватися. Найлегше, бо побачив велич держави, тій людині, яка, вийшовши з реґіонів України, попрацювала у Києві.
- У провінціалів є така традиція: коли хтось вибивається на верхні щаблі влади, то підтягує за собою земляків.
- Я пропонував роботу багатьом і навіть брав їх у Львів чи Київ. Але хтось не витримував навантаження, яке буває значно більшим, ніж, як ви кажете, у провінції, хтось не дав собі раду з житловими питаннями. Хоча, звичайно, я маю людей, на яких у будь-який час можу покластися.
- Подейкують, ви недавно одружили сина. Невістка з київських?
- Ні, я своїм дітям пару не обираю так само, як ніхто не обирав мені. Дочка добре живе зі своїм чоловіком у Львові, працює у банку, а син Андрій, який студіює юриспруденцію у Київському університеті імені Шевченка, взяв собі у дружини рудківчанку. Планують жити у Самборі. А найменший Орест закінчив другий клас київської гімназії, у якій, до речі, доволі серйозне навантаження, зокрема, з вивчення мов. Дружина Марія працює у одній з київських шкіл.
- Чи вистачає зарплати заступника Представника Президента в Криму на утримання всієї родини?
- Богу дякувати, сім’я і сама вже вміє на себе заробляти, не заглядаючи до батькового гаманця. А грошей ніколи не буває стільки, щоб їх було замало чи забагато. Грошей є якраз стільки, щоб вистачало на усі людські потреби.
Поговоримо про сміття та й тему забудемо?До Швеції далеко, до Кам’янки-Бузької трохи ближче...
ЙОГО вступний виступ зводився до того, що ми начебто готуємося до Євро-2012, начебто хочемо у Євросоюз, а не здатні навести лад у своїх населених пунктах. В області затверджена програма поводження з твердими побутовими відходами, але вона, як не важко здогадатися, не діє. Бракує ініціативи людей та фінансування. За словами пана Федака, він був нещодавно у одному населеному пункті, де начебто збираються будувати міні-завод з утилізації відходів, але реакція людей була явно неоднозначною. Складалося враження, що селяни були готовими пустити на свою територію радше металургійний завод, ніж сміттєпереробний. Сьогодні, продовжив доповідач, Швеція 80 відсотків свого тепла продукує на смітті, а ми, можна сказати, по грошах ходимо, а підняти їх не можемо. Та що там Швеція, нині вже у недалекій Кам’янці-Бузькій чотири фірми займаються збором сміття, зважаючи, що це дуже прибутковий бізнес. Власне один з таких семінарів представники РДА області уже провели у цьому районі і владоможці переконалися у вигодах бодай тому, що невеличке та екологічно чисте підприємство створює 200 робочих місць.
На правах господаря виступав перший заступник голови Самбірської РДА Ігор Несторак, зазначивши, що на нашій території майже 115 тисяч осіб проживає, які у рік продукують 75 тисяч тонн сміття. З них лише 20 відсотків захоронюється належним чином. Є 58 сміттєзвалищ, однак не на всі з них погодили сільради місце розташування, а відповідні служби не дали дозволи. Організовано йде збір непотребу у Рудках, Новому Калинові та Ралівці. І ми раді б робити все так, як роблять у Кам’янці, але грошей бракує. Це ж підтвердив і завідувач фінансовим відділом Василь Демків. Хоча певний оптимізм був – екологічний фонд уже з наступного року сільські громади зможуть використовувати на утилізацію сміття повністю. Радіти б, та тільки той фонд є не таким вже й багатим. Рудківський міський голова Тарас Курило розповів, що докладав дуже багато зусиль для вирішення цієї проблеми. Зокрема, в майбутньому спорудження заводу з переробки твердих побутових відходів, але всі благі наміри так і залишилися намірами. В унісон йому Новокалинівський голова Богдан Юзвяк риторично перепитував: яка сільрада дозволить на своїй території облаштувати полігон із зберігання побутових відходів? Представник колишньої сільгосптехніки, яка налагодила виробництво контейнерів, демонстрував при вході у “білий дім” нову продукцію, однак її розкритикували, мовляв, як вантажити на контейнеровоз і взагалі, звідки взяти спецмашину, точніше, гроші на неї, якщо коштує в межах 300 тисяч гривень. Взагалі, дискусії на теми сміття залишили двояке враження: начебто пан Федак приїжджав у район переконувати у тому, у чому вже всі давно переконані, та тільки грошей не вистачає. Навіть якщо буде безмежна народна ініціатива.
Медалісти підтвердили свій інтелектБудуть середні школи, та не буде випускників?
ЗОКРЕМА, заступник начальника міського управління Святослав Ухач не без задоволення сказав, що кількість учасників Зовнішнього незалежного оцінювання знань цьогоріч, у порівнянні з попереднім, практично не зменшилася. І хоч такого феноменального явища, як було торік, коли Оля Гоняк з СШ №8 їздила на зустріч юних інтелектуалів з Президентом, не було, але загалом одна четверта учасників ЗНО, яких було 200, показала високий рівень знань.
“Високозамківська Самбірщина”, шануючи юні таланти, впровадила гарну традицію: заради стимулу та похвали згадувати у газеті найкращих. Отож, цьогоріч високих балів успішності досягли Галина Андрусів, Андрій Кірда, Сергій Ніженецький, Кристина Одарченко, Микола Пшенецький, Софія Шемечко, Маріанна Шукатка (гімназія), Роман Абрашкін, Тетяна Гаргас, Уляна Гойчик, Марта Шумера (СШ №1), Ірина Щерба, Юлія Юзефович (СШ №4), Юрій Дашинич, Христина Кулій, Андрій Музика, Юрій Присліпський, Вікторія Ригус, Наталя Саноцька, Роксолана Тершовчин (СШ №7), Яна Головко, Ольга Іванишин, Ярослав Лесик, Віра Олейник, Катерина Піцура, Андрій Попчук, Анна Ревенко, Богдан Скоропад, Оксана Тимик (СШ №8), Марія Винарович, Юрій Демковський, Тетяна Маркович, Юрій Яцейко (СШ №10).
Святослав Ухач, розповідаючи про цих юнаків та дівчат, особливо відзначив Богдана Скоропада, який складав іспит з п’яти предметів і з них чотири - склав на 11, а один – на 12 балів, та Тетяну Маркович, Маріанну Шукатку, які з трьох іспитів набрали найбільшу кількість балів. Є ще один цікавий показник, яким не можна не пишатися. Претендентів на золоті медалі було 26, а під час ЗНО лише четверо не підтвердили рівня своїх знань, і то троє з них – на іспитах з англійської мови, один – з історії України. Це свідчення того, що педагоги шкіл доволі сумлінно поставилися до визначення представників на найвищу шкільну нагороду. У інших районах сталося так, що половина претендентів на золоту медаль не продемонстрували під час ЗНО свого інтелекту.
Говорити лише про це було б не зовсім справедливим. Річ у тому, що впроваджена в Україні система ЗНО змусила батьків думати, як його... обійти. І знайшли вихід: забирають дітей після дев’ятого класу і віддають у технікуми чи коледжі. Можна, звичайно, сперечатися, на скільки це правильно, але ситуація складається у школах так, що, за словами Святослава Ухача, наступного навчального року лише дві середні школи матимуть по два випускні класи, всі інші – по одному. Це, зрозуміла річ, потягне скорочення годин для вчителів. Ще сутужніше з учнями буде тоді, коли освіта перейде на дванадцятирічне навчання, тобто у випускних класах уже практично нікого не залишиться. Та й основних, точніше вкрай необхідних для вступу у вузи предметів, практично не залишиться. Наприклад, лише кілька годин у тиждень фізики чи біології. Зате вводиться курс “Екологія”, “Людина і світ”, “Художня культура” та інші.
Перемоги додому привозятьЛітні успіхи «Барвів»
САМБІРСЬКІ митці розділяли сцену разом з ровесниками з Сербії, Македонії, Польщі та, зрозуміла річ, Словаччини. Та не тільки фестивалем привітала ця країна наші “Барви”. Їм влаштували незабутню подорож у місто Гуменне та відпочинок у відкритому басейні. А тепер про нагороду. Юні самбіряни привезли додому диплом за майстерне та технічне виконання танців. Було особливо приємно, що нагороду вручав мер Сніни. А перед тим вихованці “Барвів” гостювали у польському містечку Устрики Долішні, яке святкувало день міста. Та не тільки участю у концерті запам’яталася ця подорож, адже заразом побачили і всі найцікавіші місця Устрик Долішніх. А ще “Барви” щиро вдячні за співпрацю та організовану подорож Петру Мошуманському та Борису Каушанському. Молодша група ансамблю “Барви” брала участь у міжнародному фестивалі “Перлина Черемоша” у Вижниці Чернівецької області. Серед усіх великих міст України, які прислали туди свої мистецькі колективи, “Барви” здобули третю премію в номінації “Народна хореографія”.
Протягом двох днів самі собі господаріУчнівські «парламентарі» згуртувалися у Сприні
Учні проводили тренінги «Моє знайомство», конкурс творів «Хто такий державний службовець», разом вечеряли смачною юшкою, запашною гречкою та пловом біля вогнища, провадили конкурси пісні, вірша, а потім була дискотека. Наступний день розпочався сніданком та екскурсією в ліс, ознайомленням з криївкою на зразок такої, яка колись слугувала домівкою для борців за незалежність України. Смачним обідом з грінками нас пригостили кухарі табору. Вміло і вправно хлопці з Викотівської школи розвели багаття, зробили рогачі для казанів і варили вечерю. Чарували чудовим співом Соломія Сабат (Сусолів), Олена Яник, Юлія Копач (Монастирець). Експромтом виконував пісні на акордеоні Володя Звоздяк, учень Блажівської школи. Слова вдячності хочемо висловити педагогам шкіл, які допомагають і підтримують діяльність районного учнівського парламенту. А це І. Турчин, С. Павлів, заступники директорів з виховної роботи; Т. Коркутяк, О. Гримайло, О. Чип, С. Сеньків, М. Русиняк, М.Бобер, М. Васьків, Н. Леськів, М. Брунарська, Л. Круль, педагоги-організатори шкіл району, а також М. Волосацька, О. Клименко, вчителі з Стрілковицької, Чайковицької СЗШ. Завдяки їм ми можемо здійснювати свої задуми та плани. А ще нам було дуже приємно, що на Самбірщині збережена така прекрасна відпочинкова база і, якщо не помиляємося, заслуга у цьому начальника відділу освіти Самбірської РДА Л. Охріменка, директора табору Ю.Арабського та його заступника С.Арабської.
Кореспондентський пункт та рекламне агентство
газети "Високий Замок" у м.Самборі
тел./факс: (03236) 3-44-38 e-mail:sambirwz@ukr.net
